Суспільний лад України в період з початку XX ст. до 1917 р.

Явним залишком феодалізму був становий поділ суспільства. Норми про привілеї містилися в законах про стани. Виходячи з кріпосницького розуміння привілей, вони продовжували поділяти все населення імперії за "різницею присвоєних прав", на "природ­них обивателів" і майже безправних "інородців". До залишків середньовіччя належало й закріплене в Зводі законів пригноблення неруських націй та народностей, які складали 57% населення краї­ни. Кожний стан поділявся на групи ("становища"), які мали особливі, тільки їм надані законом, права та обов'язки. Однак розвиток капіталізму і зростання революційного руху поступово руйнували станові підвалини самодержавства.

Царат, будучи найзначнішим рудіментом феодалізму, не міг в умовах монополістичного капіталізму не гальмувати суспільний розвиток. Реальні умови соціального життя породжували неприми­ренні суперечності між самодержавством і різнорідними верствами населення.

Основний розподіл політичних сил у Росії обумовлювався зазначеними вище двома рисами її суспільного ладу. У середині XIX ст. намітився, у 1861—1904 pp. усе більше оформлювався, а під час революції 1905—1907 pp. закріпився розподіл суспільних сил на три головних табори: урядовий, буржуазно-ліберальний, револю­ційно-демократичний. Суперечності між урядовими та ліберально-буржуазним таборами були суперечностями другорядного порядку у порівнянні з головними суперечностями — між цими двома таборами і революційно-демократичним табором. Ці табори були представлені на політичній арені трьома основними групами полі­тичних партій, які склалися напередодні і в полум'ї першої росій­ської революції.

Розстановка класових сил визначалася становищем класів, накалом революційної боротьби і контрреволюційною політикою царського уряду. Становище кожного класу регламентувалося цар­ським законодавством, зміст якого визначався соціально-економіч­ною політикою самодержавства і його боротьбою проти революції.

Дворянство в соціально-економічному плані було неоднорід­ним. Поміщицьке дворянство, яке зберігало у своїх маєтках феода­льні порядки, розкладалося, втрачало панівні економічні позиції. Частина цього класу обуржуазилася, перевела на нові рейки сільсь­когосподарське виробництво і включилася у капіталістичне проми­слове виробництво.

Дворяни-поміщики являли собою очолювану царатом монар­хістсько-чорносотенну класову організацію, до складу якої входили чиновницько-бюрократична та військова верхівки, придворна знать та нечисельна верхівка торговельно-промислової буржуазії.

У 1905 p. утворилися буржуазно-поміщицькі партії.

Основний з них був "Союз 17 октября" (октябристи). В цій партії об'єдналися обуржуазнені поміщики, велика промислова та банківська буржуазія. Октябристи підтримували великодержавни­цьку політику царизму щодо неросіян. Партійна згуртованість дво­рянства з метою придушення революції реалізувалася у створеній загальноросійській становій організації — З'їзді уповноважених дворянських громад з постійнодіючим органом — радою об'єднано­го дворянства.

В Україні урядовий табір був представлений державним адмі­ністративно-поліцейським та військовим апаратом. Його соціаль­но-політичну базу складали реакційні українські поміщики та міс­цеві чорносотенні організації.

Царат зберігав як найважливішу гарантію влади поміщицького класу старий, встановлений ще за часів феодалізму, порядок замі­щення посад у державному апараті. Заснувавши новий державний орган — Державну думу і реорганізувавши Державну раду, царат і тут прагнув забезпечити переважання в них дворянських представ­ників. Шовіністична політика призвела до переважання у вищих колах самодержавної бюрократії дворянства великоруських губер­ній. Разом з тим землевласники України також посіли місця в Державній думі і в Державній раді.

Дворянство складало більшість у земських установах. В цілому по країні в 1903 р. у складі губернських земських управ налічувалося 94% дворян та урядовців. Самодержавство здійснювало політику забезпечення великих землевласників службою в державному апа­раті, в земських органах та керівних дворянських станових органах.

Самодержавство виявляло турботу про економічне благопо­луччя поміщиків. Особливо показовим в цьому відношенні було законодавство про дворянські земельні банки і губернські каси взаємодопомоги.

Буржуазія в Росії, незважаючи на те, що вона посідала в економіці панівні висоти і фінансова залежність царату від неї зростала, на початку періоду, що вивчається, політичних прав не мала і до участі у вищих органах влади і управління допущена не була. Навіть у земських установах представництво буржуазії було незначним. Однак організованість буржуазії сильно зросла, що було ознакою її остаточного формування у клас. Провідною партією буржуазії були кадети. У цей же час сформувалася течія буржуазно­го лібералізму, представники якої виступали з програмною вимо­гою обмеження самодержавства шляхом реформ.

З створенням Державної думи і реорганізацією Державної ради буржуазія вперше одержала право брати участь в органах державної влади. Навіть за умов, що нормотворча діяльність уряду мала звичай­ний, буденний характер, дві третини узаконення, були присвячені безпосередньому задоволенню різних вимог капіталістів. Було введе­но систему державного преміального заохочення акціонерних про­мислових компаній, держава сприяла збуту продукції монополістич­них об'єднань, забезпечуючи їх казенними замовленнями.

Державний апарат у ряді випадків фактично підпорядковував­ся монополіям. Важливу роль в цьому відігравали представницькі організації буржуазії — спілки, комітети, з'їзди. Царат надав буржу­азії право на створення таких організацій, затвердивши в серпні 1906 p. Положення про з'їзди представників промисловості. Най­більш великими. представницькими організаціями на початку XX ст., які охоплювали промисловців України, були з'їзд гірничо­промисловців та з'їзд цукрозаводчиків. З'їзди мали постійні вико­навчі органи: раду та комітет.

Серед селянства тривав процес глибокої класової диференціа­ції, під час якого більшість селян невпинно збіднювалася, а мен­шість з них багатіла, перетворюючись у сільську буржуазію. Скла­даючи 80% населення країни, селянство перебувало у найбільш безправному стані. Однак гострі суперечності між новими умовами

економічного розвитку і напівкріпосницьким становищем селян, яке зумовлювалося їх прив'язаністю до невикуплених земель, кру­говою порукою, збереженням громади, а також революційною си­туацією в країні, вимусили царат внести зміни в правове становище селян. 5 жовтня 1906 р, царем був підписаний указ "Про скасування деяких обмежень у правах сільських обивателів та інших осіб коли­шніх податних станів". У ньому декларувалося надання російським підданим прав щодо державної служби. Віднині селяни не були зобов'язані подавати при вступі на державну службу, в навчальні заклади "увільнительні", які видавалися сільськими громадами. Вони могли вільно обирати місце проживання. Селянам дозволяло­ся користуватися векселями.