Право власності в Україні

по-перше, що право кожного співвласника не обме­жується якоюсь конкретною часткою спільної речі;

по-друге, що об'єктом цього права власності є річ;

по-третє, що права інших співвласників також роз­повсюджуються на все майно в цілому, що ця власність є багатосуб'єктною;

по-четверте, що кожному співвласнику належить ви­значена частка в праві власності. Саме в цьому виявляє­ться специфіка часткової власності як особливого виду спільної власності.

Суб'єктами спільної часткової власності можуть бути всі відомі цивільному праву суб'єкти майнових право­відносин — громадяни, юридичні особи, держава.

Спільна часткова власність громадян. Підстави виник­нення спільної часткової власності громадян різноманіт­ні. Вона може утворитися внаслідок сумісної купівлі ре­чі, отримання спадкового майна кількома спадкоємця­ми. Спільна власність між громадянами може виникнути як результат їх спільної праці, наприклад, на відведеній земельній ділянці кількома громадянами було збудовано будинок. Виникнення спільної часткової власності гро­мадян може відбуватися й на інших підставах.

Після виникнення спільної часткової власності гро­мадян виникає багато питань з приводу володіння, ко­ристування і розпорядження спільним майном. Деякі з цих питань врегульовані правовими нормами, вирішення інших повинно не протирічити загальним правилам. У ЦК України правовому регулюванню відносин між гро­мадянами, які є учасниками спільної часткової власнос­ті, безпосередньо присвячені статті 113—116, 118, 119. Названі статті можуть регулювати і відносини між юри­дичними особами як учасниками спільної часткової вла­сності, але за умови, що вони не суперечать статутній діяльності останніх.

Правовий режим спільної часткової власності визна­чається з урахуванням інтересів всіх її учасників. Воло­діння, користування і розпорядження майном, при спі­льній частковій власності на нього проводиться за зго­дою всіх його співвласників, а при відсутності згоди — спір вирішується судом. Співвласники мають рівне пра­во голосу у здійсненні правомочностей щодо належного їм спільного майна незалежно від розміру їх часток.

Якщо ж йдеться про правомочності учасника спіль­ної часткової власності стосовно не об'єкта спільної вла­сності, а частки в праві, що належить даному власнику, тоді діє не загальна воля співвласників, а індивідуальна воля конкретного співвласника, який здійснює свої пра­ва стосовно належної йому частки в спільному майні.

Кожний учасник спільної власності відповідно до своєї частки має право на доходи від спільного майна, а також несе обов'язки перед третіми особами по зобо­в'язаннях, щодо спільного майна, і повинен брати участь у сплаті всякого роду податків і платежів, а також у ви­тратах по утриманню і зберіганню спільного майна. Але це не означає, що співвласники не можуть передбачити й інший порядок розподілу вказаних обов'язків.

Учаснику спільної часткової власності надається пра­во на сплатне чи безоплатне відчуження іншим особам своєї частки у спільному майні (шляхом укладення дого­ворів купівлі-продажу, дарування, міни. Після смерті співвласника його частка може переходити до спадко­ємців як за законом, так і за заповітом). Набувачами такої частки можуть бути інші співвласники або сто­ронні особи.

Як уже зазначалося, право спільної власності по­в'язане з обмеженням права власника, але у законі вста­новлені також і гарантії захисту прав співвласників, які не заінтересовані у відчуженні частки у спільній власно­сті стороннім особам. Однією із таких гарантій є право привілеєвої купівлі частки в спільній власності (ст. 114 ЦК України). При продажу одним із співвласників своєї частки в спільній власності сторонній особі решта учас­ників спільної часткової власності має право привілеєвої купівлі частки, що продається, по ціні, за якою вона продається, і на інших рівних умовах, крім випадку про­дажу з прилюдних торгів.

Право привілеєвої покупки має місце тоді, коли співвласник за своєю волею вирішив продати свою част­ку в праві спільної власності. Але у випадках продажу частки співвласника не за його волею це право не діє. Хоча закон згадує лише один випадок такого продажу (не за волею співвласника) — з прилюдних торгів, сюди слід віднести всі форми реалізації прав кредиторів, пов'язаних з примусовим стягненням майна боржника. Застосування в цих випадках права привілеєвої купівлі надзвичайно ускладнило б процес примусового стягнен­ня, що призвело б до порушення прав кредиторів одного із співвласників.

Право привілеєвої купівлі не застосовується при від­чуженні частки шляхом укладання договорів дарування, довічного утримання, міни. Це можна пояснити тим, що співвласнику не байдуже, хто набуде права на його част­ку. В одному випадку він хоче, щоб його частка перейш­ла безоплатно тим, а не іншим особам, в другому — він передає свою частку взамін на довічне утримання, а при договорі міни він бажає отримати необхідну йому річ, якої може не виявитись у співвласників. Обмежувати такі бажання власника було б безпідставним.

Ст. 114 (ч. 2) встановлює також умови здійснення співвласниками права привілеєвої купівлі, а також на­слідки їх недодержання. Так, співвласник-продавець зо­бов'язаний письмово повідомити решту учасників спіль­ної часткової власності про намір продати свою частку сторонній особі з зазначенням ціни та інших умов, на яких він продає її. Якщо співвласники (співвласник) відмовляються від здійснення права привілеєвої купівлі, або не здійснять цього права щодо будинків протягом місяця, а щодо іншого майна протягом десяти днів з дня одержання повідомлення, продавець вправі продати свою частку будь-якій особі. Інколи буває так, що кілька учасників спільної власності виявлять бажання купити частку в спільній власності, тоді продавець має право вибору покупця з числа цих співвласників. Незгода спів­власників із запропонованими продавцем умовами по­винна прирівнюватися до відмови реалізувати своє право привілеєвої купівлі.

Звернемо увагу на те, що це положення може дати підставу порушити права співвласників на привілеєву купівлю. Змовившись із покупцем, продавець може на­звати більшу суму, ніж він отримує насправді. Оплата мита за оформлення угоди може бути встановлена також відповідно завищеної суми, що фактично утруднює змогу виявити правопорушення. Але у разі виявлення цього або іншого порушення інші учасники спільної власності можуть звернутися до суду з позовом про пе­ревід на них прав і обов'язків покупця. Такий позов мо­же бути заявлений протягом трьох місяців з дня, коли позивачі дізналися про порушення їх прав. Це один із випадків скороченого строку позовної давності.

При розгляді цього позову суд повинен перевіряти реальність вимог позивачів.

Доказом бажання і реальних можливостей позивача щодо переводу на нього прав і обов'язків покупця є вне­сення позивачем на депозитний рахунок суду всіх сум, які за договором зобов'язаний оплатити покупець. Не­виконання позивачем цих умов може бути підставою для відмови в позові про перевід на нього прав і обов'язків покупця.