Право в період наступу на її автономію (XVIII ст.)

Кримінальне право виходило з реальності покарання, тому вироки виконувалися, навіть, за відсутності злочинця (якщо він був втікачем). Одним з таких прикладів є повішання за наказом царя у Глухові опудала гетьмана Мазепи.

З другої половини XVII ст. набуває поширення новий вид покарання — заслання, яке заступило стародавню форму вигнання (виволання). Спочатку заслання застосовувалося рідко, головним чином за злочин проти релігії. Згодом, за наказом царя до Сибіру стали висилатися й окремі неугодні високопоставлені чиновники української адміністрації, але їх становище відрізнялося від умов простих засланців. Гетьман Многогрішний з сім'єю і прибічниками був спочатку відправлений до Тобольська і зарахований на службу козаком, а потім у Селінгинському приписаний до "боярських дітей". Як воєвода, він разом з сином Петром придушив повстання східних бурят.

З встановленням в Росії абсолютної монархії цей вид покарань набуває широкого застосування і, навіть, введений в український збірник "Право ." 1743 p. Існувало тимчасове і довічне заслання. Найчастіше заслання застосовувалося до політичних противників царату (А.Войнаровский, П.Калнишевський та ін.).

На Запорізькій Січі продовжувало існувати таке покарання, як вигнання — відлучення від козацької громади на певний строк чи безстрокове, без права надання вигнанцю на території "вольностей запорожских" (у межах кордонів земель Запорожської Січі) при­тулку та захисту.

Починаючи з другої половини XVIII ст., поширився новий вид покарання — заслання на каторгу (довічно або на певний строк). Каторжан використовували на важких роботах (побудові фортець, у копальнях тощо). Десятки тисяч українських селян і козаків було заслано на каторгу до Сибіру після придушення антифеодальних виступів. На Сибірську каторгу було заслано й М.Залізняка — керівника народного повстання в Правобережній Україні у 1768 p.

Серед видів покарання було й позбавлення волі. В'язниць, як правило, не існувало, засуджених тримали у сараях, хатах при військових урядах, пушкарнях, в камерах при ратушах. Ув'язнення часто поєднувалося з "заковыванием в железа", приковуванням до стовпа чи гармати. В'язні мали самі себе утримувати, випрошуючи милостиню у населення. Строк перебування в ув'язненні визнача­вся від чотирьох тижнів до року, але найчастіше він не вказувався — "до покорности".

З утвердженням Російського абсолютизму тюремне ув'язнення набуває широкого застосування як покарання за злочини проти влади, порядку управління, проти честі, за душогубство та ін. Тільки наприкінці XVIII ст. російський уряд робить спроби регла­ментувати тюремне ув'язнення*.

Широкого розповсюдження набрали ганебні покарання.Од­ним з них було прив'язування злочинця на майдані під час ярмарку до стовпа і кожний бажаючий міг піддати його тілесному покаран­ню. Такому покаранню піддавали злодіїв поки вони не повернуть вкрадене; нерідко воно тривало 2—3 дні. На Запорізькій Січі як ганебне покарання практикувалося посадження злочинця на дере­в'яну кобилу. В одному з листів Коша говорилося: "Мытого чело­века приковали было к кобылице за свое злое дело, т. е. за злодей­ство, что многия в курене вещи покрал ." Щодо української шлях­ти застосовувалися особливі форми позбавлення честі і прав. Поз­бавлення честі представника феодального стану розглядалося як серйозне покарання.

Майнові покарання полягали у накладенні штрафу, відраху­ванні з платні, конфіскації усього чи частини майна злочинця. У судових документах цього періоду штрафи звалися "виною". Вони диференціювалися на "вину рядову", "панську", "до шкатули вой-ськовой", "вину злодейскую", "вину паненскую". Такий вид пока­рання, як відшкодування за "моральну кривду", іменувався нав'яз-кою. З середини XVIII ст. до нав'язки, як правило, стали додавати визначення "шляхетская", оскільки вона присуджувалося на ко­ристь козацької старшини, котра прирівнювалася до шляхти.

Перелічені види покарання підрозділялися на основні й додат­кові. Усе майно засудженого гетьмана Самойловича було конфіско­ване — одна половина пішла до військового скарбу, друга — у царську скарбницю. Конфісковано було і майно останнього отама­на Запорізької Січі — Калнишевського.

У зв'язку із широким застосуванням норм звичаєвого права окремі покарання мали архаїчний характер. Так, обвинувачення у чаклунстві каралося штрафом на користь церкви, накладанням церковної епітимії, відшкодуванням збитків (якщо вони були реа­льними).

Від покарання могли звільнятися (чи воно могло бути значно полегшено) розумове відсталі особи або ті, хто мав фізичні вади, а також особи похилого віку. Страта не застосовувалася до вагітних жінок, підлітків до 16 років, до літніх людей.

На остаточне рішення суду могла вплинути громадська думка. Це стосувалось, зокрема, суворих вироків щодо людей доброї слави. Так, від покарання стратою на прохання полтавчан була звільнена відома народна піснярка Маруся Чурай, яка отруїла з ревнощів свого коханого. На Запорізькій Січі козака від шибениці могла врятувати жінка, яка побажала взяти його собі в чоловіки.

Процесуальне право. У період, що досліджується, в Україні існували дві форми процесу: обвинувально-змагальний та слідчий (інквізиційний). Як і раніше, не було чіткого розподілу процесу на кримінальний та цивільний, хоча вже намітилися тенденція розглядати цивільні справи в межах обвинувально-змагального, а кримі­нальні — в межах слідчого процесу.

На початку XVIII ст. процес був переважно гласним і відкри­тим. В ньому могли брати участь сторонні особи, які висловлювали свою думку щодо справи, порушували клопотання. Згодом поши­рення набувають закриті процеси, особливо кримінальні.

За судовою практикою, яка складалася до початку XVIII ст., усі жителі України були правоздатними. Але траплялися винятки. За литовськими статутами неправоздатними були невільники ("ба­ніти"), "безчесні", "прокляті". За попередніми нормами не визна­валися дієздатними діти, марнотратники, психічно хворі, німі, жі­нки без чоловіків чи опікунів та залежні селяни, якщо їх пан не виступав "асистентом".

Особи, що виступали у судовому процесі з вимогами чи захи­стом від претензій, звалися процесуальними сторонами. Вони бра­ли участь в розгляді цивільних і кримінальних справ. Сторона, яка ставила вимогу іменувалася "поводом", "актором", "кредитором", "інстигатором", "укрівдженим", "жалоблівою стороною", "чоло­битником", "доносителем". Сторона, яка захищалася називалася "всіваною", "злодійською", "відвітною". З XVIII ст. поширення одержали терміни відповідно "позивач" та "відповідач".

Недієздатні особи, а також позивач чи інший зацікавлений учасник процесу мали свого представника на суді, який називався "прокуратором", "патроном", "адвокатом", "повіреним". Згідно з законоположеннями 1743 p. "Адвокат, пленіпотент, прокуратор, повірений називається той, хто в гучній справі з доручення когось, замість доручителя на суді обстоює, відповідає і розправляється". За професійними адвокатами вводиться у обіг назва "присяжні повірені", яка була затверджена судовою реформою 1763 p. Після скасування Гетьманщини при Генеральному військовому суді фун­кціонували чотири призначені адвокати. За ордером Малоросійсь­кої колегії від 20 червня 1767 p. адвокатів було введено до складу нижчих судів.