Право в Київській Русі

Смертна кара, калічницькі покарання не були притаманні найдавнішим системам руського права. Вони виникли перш за все у практиці церковних судів. Літописи зберегли певні відомості про смертну кару в Давній Русі. Так, під час князювання Володимира Святославича збільшилися "розбої" ("й умножися зело розбоеве"). Розбій являв собою у деяких випадках не просто майновий злочин, а й акт класової боротьби, соціального протесту з боку людей, що в процесі феодалізації позбулися землі і волі. За порадою єпископів Володимир "отверг віри" і почав застосовувати до розбійників смертну кару, але "со испытом", тобто після судового розгляду обставин злочину. У подальшому єпископи і "старці" знову зверну­лися до київського князя, вказавши йому на необхідність повернен­ня до вір, які в умовах посилення військової небезпеки були необхідні для придбання зброї і коней. Володимир відмінив смерт­ну кару і повернув віри.

Судочинство. В Київській Русі панував обвинувально-змагаль­ний процес. Для цього процесу характерна активна участь у ньому осіб, зацікавлених у вирішенні конфліктів, що виникли. Суд вико­нував функції посередника в судовому процесі. Панування в Дав­ньоруській державі обвинувально-змагального процесу пояснюєть­ся, з одного боку, відносно невисоким рівнем класових протиріч, а з другого — недостатньою розвинутістю державного механізму. Однак нема сумніву в тому, що у справах про злочини, які глибоко зачіпали інтереси класу феодалів і князівську владу, використову­валися форми розшукового (слідчого) процесу . Князі і їх прибіч­ники самостійно здійснювали розслідування і судили таких злочи­нців. Елементи розшукового процесу використовували і церковни­ки при розгляді справ про злочини проти релігії і церкви .

У обвинувально-змагальному процесі сторони називалися по­зивачем і відповідачем. Особливо активну роль у процесі грав позивач, за заявою якого, як правило, починалося судочинство.

Активність позивача в процесі проявлялася, наприклад, при розшуку злодія. Руська Правда передбачала детальну процедуру такого розшуку. Це були так звані "заклич", "звід" і "гоніння сліду".

Сутність "заклича" визначена в статтях 32, 34 Пр. Пр. У випадку викрадення або пропажі холопа, коня, зброї чи одежі потерпілий оголошував про це на торжищі. Якщо протягом трьох днів після оголошення річ знаходили у кого-небудь, то він вважався відповідачем. Відповідач повинен був повернути річ власнику і сплатити штраф. Отже, "заклич" — це один з можливих засобів розшукування злодія або особи, що незаконно привласнила чужу річ, яка мала цілком визначені індивідуальні ознаки.

Другим характерним, з точки зору активної ролі позивача, засобом розшуку відповідача був "звід". Він являв собою процедуру розшукування особи, що незаконно привласнила чужу річ (кінце­вого татя), і повернення речі її власнику. Правила "зводу" регулю­валися статтями 35—39 Пр. Пр. "Звід" відбувався у тому випадку, якщо річ знаходилася до "заклича", коли її відшукували до того, як минули три дні після "заклича", або вона була знайдена в чужому городі чи миру, а особа, у якої була виявлена річ, відмовлялася від недобросовісного її придбання. Порядок "зводу" був такий. Пози­вач, що знайшов свою річ і не міг одразу її повернути, звертався до власника речі з вимогою "пойди на свод, где есть вдял" (ст. 35 Пр. Пр.). Якщо власник не тать, він разом із позивачем йшов до тої особи, у якої придбав річ; тепер вже ця особа ставала відповідачем. Новий відповідач повинен був вказати, у кого він придбав украдену річ; і так "звід" йшов до тих пір, доки не знаходили людину, яка не могла пояснити, яким чином украдена річ попала до неї. Така людина визнавалася злодієм з усіма наслідками, що випливали з цього. У випадках, коли злодія треба було шукати за межами міста, власник речі вів "звід" тільки до третьої особи, котра зобов'язана була сплатити власнику вартість речі, а сама отримувала право продовжувати "звід".

Якщо "звід" приводив до кордонів держави або закінчувався тим, що власник речі не міг назвати особу, у якої придбав вкрадену річ, добросовісний покупець міг відвести від себе звинувачення в крадіжці шляхом виставлення двох свідків покупки або митника, перед яким здійснювалася покупка (статті 37, 39 Пр. Пр.).

"Гоніння сліду" регулювалося ст. 77 Пр. Пр. і виражалося в гонитві за злодієм по залишених ним слідах.

Отримані в ході проведення "зводу" і "гоніння сліду" резуль­тати ставали підставою для прийняття судового рішення.

У випадку неясності справи зверталися до розшукування но­вих доказів. У Київській Русі використовувалися такі види судових доказів, як особисте зізнання, свідчення послухів і видоків, речові докази, "суді божі".

В Руській Правді про особисте зізнання нічого не говориться. Однак немає сумніву в тому, що зізнання звинувачуваного (відпо­відача) у вчиненні злочину або порушенні договору вважалося безспірним доказом.

Руська Правда передбачає такий вид доказів, як свідчення послухів, які, на думку більшості дослідників, були свідками доброї слави сторони, яка брала участь у судовому процесі. Так, звинува­чуваний в убивстві міг відвести від себе підозру шляхом виставлен­ня семи послухів (ст. 18 Пр. Пр.). Послухами могли бути тільки вільні люди (ст. 85 Пр. Пр.), і лише у виключних випадках — боярські тіуни або закупи.

Руській Правді відомий такий вид доказу, як свідчення видо­ків, котрі вважалися свідками факту. Так, ст. 38 Кр. Пр. говорить про очевидців убивства татя. У деяких випадках Руська Правда, віддаючи данину формалізму, для підтвердження того чи іншого факту вимагає виставляти заздалегідь визначену кількість видоків. Як докази фігурували також сліди побоїв (синці на обличчі і тілі потерпілого), знайдені у підозрюваного вкрадені речі, знаходження трупа на території верви та ін.

Важливим доказом вважався результат, отриманий так званим "судом божим", існування якого пояснюється властивими людям того часу повір'ями, глибокою релігійністю, марновірством. До "суду божого" відносили судові клятви ("рота"), різні випробуван­ня (ордалії), судовий поєдинок.

Руська Правда знає два види судових клятв: для позивача і відповідача. Позивач давав перед судом клятву у випадку обгрунту­вання невеликих позовів (ст. 48 Пр. Пр.). Відповідач давав так звану очищувальну клятву (статті 49, 115 Пр. Пр.). Зміст клятви зводився до того, що той, хто її давав, в підтвердження того, що він говорить правду, клявся іменем божества. Вважалося, якщо той, хто давав клятву, обманював, він неодмінно буде так чи інакше покараний божеством.

В Руській Правді нічого не говориться про судовий поєдинок. Однак про нього маються відомості у повідомленнях арабських письменників Х ст., а також в пізніших законодавчих пам'ятках, де судовий поєдинок згадується як дуже поширений вид доказу. Цс дозволяє стверджувати, що судовий поєдинок застосовувався і в Київській Русі. Судовий поєдинок ("поле") вирішував долю спірної справи залежно від перемоги або поразки однієї з сторін, що вступали перед судом в єдиноборство, часто із зброєю в руках. Правдивим вважався той, хто перемагав.