Право в Київській Русі

Церковні статути визначали становище християнської церкви в державі, закріплювали привілеї служителів церкви, фіксували позиції церкви як феодала щодо безпосередніх виробників, за рахунок яких вона існувала. Статути узаконювали право церкви на "десятину" — своєрідну форму податку, який повсюдно одержували церковні організації.

Право власності. В праві Київської Русі не було й не могло бути загального терміна для позначення права власності, бо його зміст залежав від того, хто був суб'єктом і що фігурувало як об'єкт права власності. Разом з тим статті 13, 14 Кр. Пр. дають можливість стверджувати, що Руська Правда відрізняла право власності від права володіння, оскільки вони визначали порядок відібрання речі, що знаходилася у володінні іншої особи. Пізніше законодавець по суті говорить про неправомочне володіння (ст. 44 Пр. Пр.), вима­гаючи від власника не тільки повернення речі справжньому влас­нику, а й виплати компенсації за її використання.

Охорона приватної власності — одна із призначень Руської Правди. Так, згідно з ст. 71 Пр. Пр. за знищення знака власності на бортних деревах накладався високий штраф в 12 гривен. Це означало перш за все захист самого принципу приватної власності, на який здійснював замах порушник.

В Руській Правді знайшов своє відображення процес посилен­ня охорони приватної власності. Так, якщо в Кр. Пр. розмір штрафу залежав від виду і кількості украденого стада, то в Пр. Пр. (статті 41, 42) він визначався також місцем здійсненого злочину (стадо, украдене із закритого приміщення чи з поля).

В основі феодального ладу лежала феодальна приватна влас­ність на землю. Тому Руська Правда досить достатньо для свого часу приділяла уваги закріпленню і захисту феодальної власності на землю. Взагалі статті Руської Правди пронизані ідеєю збереження перш за все господарства феодалів-вотчинників, хоча вони певною мірою захищали і окремі інтереси селян від грубих форм феодаль­ного свавілля, яке могло спровокувати селянські виступи проти феодалів.

Закріплення і посилення захисту права феодальної власності на землю знайшло своє відображення в найбільш стародавній Ко­роткій редакції Руської Правди. Якщо в першій її частині — Правді Ярослава — як об'єкт права власності згадуються бойовий кінь, зброя, одяг, тобто рухоме майно, яке належало головним чином дружинникам, то в Правді Ярославичів вже є статті, що свідчать про право приватної власності на землю. Так, зміст ст. 24 говорить про зростання князівських заорювань і притягнення для цієї мети знач­ної кількості залежних людей, над якими були поставлені князів­ські старости. Стаття 34 встановлює високий штраф за заорювання межі і знищення знака межі ("перетеса"), зробленого на дереві в лісі. Стаття 32 підкреслює особливе оберігання князівської власно­сті, встановивши штраф за пошкодження князівської борті.

Ще далі в розвитку правил охорони феодальної власності на землю йде Пр. Пр. Для неї (ст. 72) в порівнянні із ст. 34 Кр. Пр. характерна диференціація можливих випадків порушення межі (тут особливо виділяються бортні, ролейні, дворові межі), що дає підс­таву стверджувати про подальший розвиток феодального господар­ства і перш за все за рахунок общинних земель, зростання випадків порушення права приватної власності в умовах загострення класо­вих протиріч.

Феодальна земельна власність існувала у вигляді князівських доменів, боярських і монастирських вотчин. Джерелом її придбання спочатку були позика, освоєння вільних земель руками холопів і феодально залежних селян. Згодом головним способом придбання землі стало пряме захоплення її у сусідів ("окняження і обоярен-ня"). Князі роздавали землі своїм дружинникам, тіунам, слугам. Чим пізніша редакція Руської Правди, тим більше в ній повідом­лень про розвиток феодальних вотчин, які включали в себе хороми власника, житло його слуг, приміщення для челяді і залежних

селян, господарські будівлі. В Руській Правді згадуються різні види худоби, птиці, господарського інвентаря.

Вотчинники присвоювали ліси, встановлювали бортні заповід­ники, захоплювали мисливські угіддя і промислові ділянки збиран­ня меду. Це, зокрема, було закріплено в статтях 67, 70 Пр. Пр.

Спадкове право формується і розвивається в результаті вста­новлення приватної власності. В Київській Русі, як і в будь-якому класовому суспільстві, спадковому праву надавалося велике значен­ня. За його допомогою багатства, накопичені поколіннями власни­ків, залишалися в руках одного й того ж класу. Вже договір Русі з Візантією 911 p. розрізнював спадщину за заповітом і за законом. Пізніше це було закріплене в Руській Правді.

Успадковувати могли тільки сини. Батьківський двір без поді­лу переходив до молодшого сина (ст. 100 Пр. Пр.). Дочки спадкоєм­цями не вважалися, бо в протилежному випадку, одружившись, вони виносили б майно за межі свого роду. За договором Русі з Візантією 911 р. у випадку відсутності у померлого синів могли успадковувати його брати. Сестру вони повинні були видати заміж, надавши їй придане.

З розвитком князівської влади майно смерда, померлого без синів, стало переходити до князя (ст. 90 Пр. Пр.). Для бояр і дружинників був зроблений виняток — їх спадщина при відсутності синів могла переходити і до дочок (ст. 91 Пр. Пр.). В цьому яскраво виявився принцип феодального права як права-привілею. Пізніше положення ст. 91 Пр. Пр. були поширені на біле духовенство, ремісників, вільних общинників.

До повноліття спадкоємців спадщиною розпоряджалася їх ма­тір. Матір-вдова одержувала частину майна "на прожиття", якою вона розпоряджалася на свій розсуд, але заповідати могла тільки своїм дітям. Якщо матір-вдова удруге виходила заміж, то призна­чався опікун із найближчих родичів. Передача майна опікуну відбу­валася при свідках. За виконання своїх обов'язків опікун користу­вався доходами з майна тих, кого він опікував. Якщо опікун губив що-небудь із спадщини, він зобов'язувався відшкодувати збитки.

Зобов'язальне право. Слід відмітити порівняно розвинуте зо­бов'язальне право в Київській Русі. Це є ще одним свідченням пануючого права приватної власності. Із здійсненням цього права і його захистом пов'язані перш за все зобов'язання із заподіяння шкоди, про які згадується вже у Правді Ярослава. Особа, яка зламала чужий спис або щит, зіпсувала одежу, зобов'язана була відшкодувати вартість зіпсованої речі. Закуп, який погубив коня свого господаря або не замкнув у дворі, внаслідок чого кінь був украдений, зобов'язаний сплатити господарю вартість цього коня (ст. 58 Пр. Пр.).

В Руській Правді згадується також про зобов'язання за дого­ворами. При цьому для ранньофеодального права було характерно, що невиконання стороною деяких зобов'язань могло не тільки тягти за собою майнові стягнення, а й давати потерпілій стороні при відомих обставинах право на особу, яка не виконала своїх зобов'язань (продаж в рабство) (статті 54, 55 Пр. Пр.).

Договори ("ряди") укладалися, як правило, на торзі усно і в присутності свідків або митника. Про письмові договори Руська Правда не згадує.