Поняття, форми зайнятості та державна політика в цій сфері

Проблеми зайнятості та працевлаштування сьогодні в Україні є одними з найбільш актуальних. Очікуваної стабі­лізації на ринку праці не сталося, зберігається тенденція зрос­тання як офіційного, так і прихованого безробіття (одного з парадоксів вітчизняного ринку праці). Зареєстрований ри­нок праці у 1999 p. характеризувався загостренням пробле­ми безробіття серед працездатного населення внаслідок по­силення невідповідності пропозиції робочої сили і попиту на неї. За даними Держкомстату України чисельність за­реєстрованих безробітних громадян на 1 січня 2000 p. станови­ла 1174, 5 тис. осіб. Показник рівня зареєстрованого безробіття становив на цю ж дату 4,3% працездатного населення праце­здатного віку (Урядовий кур'єр. — 2000. — 29 березня). Середній термін безробіття досяг уже майже 10 місяців. Про­тягом 1999 року на обліку в державній службі зайнятості перебувало 2,5 млн не зайнятих трудовою діяльністю громадян. Кількість міст та районів, де рівень зареєстрованого безробіття перевищував 10%, зросла до 48 (Реалії і перспективи соціаль­ної політики // Урядовий кур'єр. — 2000. — 4 березня). У 1999 p. серед незайнятих осіб, які були зареєстровані з початку року, понад половину (50,9%) становили жінки, понад третину (38,2%) — молодь віком до 28 років. Не зміни­лись обсяги прихованого безробіття. Значними залишають­ся втрати робочого часу через відпустки без збереження заробітної плати, роботи на умовах неповного робочого часу. За дев'ять місяців 1999 р. у так званих адміністративних відпустках перебували 2,5 млн працівників, майже 2,1 млн працювали з неповним робочим часом. Якщо у 1993 p. такий вид прихованого безробіття становив 40%, то, за різними оцінками, на початок 1999 p. — 50—60%.

На відміну від розвинених країн у нас інша природа без­робіття. Вона виникла не на фоні перевиробництва, а навпа­ки — при масовому дефіциті. Найбільше число працівників залишаються без роботи через скорочення обсягів вироб­ництва в зв'язку з недопоставками сировини, комплектую­чих виробів, порушенням договірних зобов'язань, розривом виробничих зв'язків. Різке зростання цін на сировину, енер­гоносії, обладнання, а також тарифів на транспортне обслу­говування, що призвело до банкрутства і ліквідації нерента­бельних підприємств, також сприяло збільшенню кількості безробітних. Необхідно мати на увазі також реформування власності, конверсію оборонної промисловості, зупинку де­яких шахт, скорочення бюджетних установ та організацій. Таким чином, протягом останніх років на розвиток ринку праці впливали чинники, які призвели до спаду виробництва, обмеження розвитку соціально-культурних галузей, зростання прихованого безробіття і вивільнення кадрів.

Наявність хронічного безробіття характерна сьогодні для багатьох колишніх соціалістичних країн, в яких на середину 1994 p. сформувалася майже 10-мільйонна армія "зайвих" людей, з яких 7,5 млн налічувалося в державах ЦСЄ, 1,9 млн — в країнах СНД і 0,16 млн — в країнах Балтії. 40% безробітних не мали роботи понад 12 місяців. Не краще ситуація склала­ся і в західноєвропейських країнах, де поза виробництвом виявилося 12% робочої сили. За рівнем безробіття Україна вже перевищила середньоєвропейські показники і показни­ки окремих країн з перехідною економікою.

Найбільш гострою є ситуація в невеликих містах і насе­лених пунктах, швидко зростає безробіття серед сільського населення — його зареєстрований рівень досяг майже 4%. Різними залишаються показники і по регіонах країни. За даними Світового банку реальне безробіття в Україні сягнуло 30%, а в деяких регіонах Західної України і Криму — 50% (Праця і зарплата. — 1999. — №8. — Квітень).

Набула поширення нерегламентована тіньова зайнятість. Крім офіційного ринку праці в Україні склався тіньовий ринок. За даними Науково-дослідного центру зайнятості на­селення і ринку праці в 1998 р. "нерегламентований прибу­ток" отримували 6—8 млн чол., або 20—27% працездатного населення. Отже, ситуацію, що склалася в Україні з відтво­ренням трудового потенціалу та у сфері зайнятості, є підста­ви вважати надзвичайною.

Згідно з Законом "Про зайнятість населення" з 1 січня 1999 p. особи, звільнені за п. 1 ст. 40 КЗпП, повинні були отримувати допомогу за 2 і 3 місяці в розмірі 100% серед­ньої заробітної плати не з коштів підприємства (як це відбу­вається зараз), а з Державного фонду сприяння зайнятості населення. Враховуючи напруження на ринку праці, що збері­гається, Верховна Рада України прийняла Закон "Про строк введення в дію підпункту "б" пункту 1 статті 26 Закону Украї­ни "Про зайнятість населення" від 17 грудня 1999 року", яким ввела в дію вказаний пункт з 1 січня 2001 p. Таким чином, держава також намагається стримати зростання без­робіття , змушуючи власників обачливо підходити до прийнят­тя рішень про скорочення чисельності працівників, оскільки саме роботодавцю належить профінансувати період для праце­влаштування вивільнених працівників.

У нинішній ситуації держава повинна максимально впли­вати на формування ринку праці, вести активну політику щодо зайнятості населення. В Основних напрямах соціаль­ної політики на 1997—2000 роки визначені основні завдан­ня державної політики в сфері зайнятості й регулювання ринку праці. З метою подолання негативних явищ у сфері зайнятості й вирішення поставлених задач на державному і регіональних рівнях передбачається:

— проведення збалансованої інвестиційної та податкової політики, що стимулюватиме більш повне використання на­явних робочих місць, розвиток малих підприємств, капіта­ловкладення в галузі народного господарства;

— запровадження системи стимулювання розвитку під­приємництва, малого та середнього бізнесу, індивідуальної трудової діяльності, особливо на територіях пріоритетного розвитку;

— розроблення спеціальних програм стабілізації економіки для регіонів з високим рівнем безробіття, з виділенням під них пільгових державних замовлень і кредитів підприєм­ствам за умови збільшення кількості робочих місць;

— реформування системи призначення і виплати допо­моги з безробіття, розроблення заходів, що сприяли б актив­ному пошуку роботи, участі у громадських роботах і про­фесійній перепідготовці, скорочення терміну безробіття;

— розширення масштабів громадських робіт, організація їх проведення та фінансування з урахуванням якісного складу безробітних і соціально-економічних потреб регіонів та інші заходи.

Державою визначено основні напрямки розвитку трудово­го потенціалу в Україні на період до 2010 року (Основні напрямки розвитку трудового потенціалу в Україні на період до 2010 року: Схвалено Указом Президента України від З серпня 1999 p. №958/99 // Офіційний вісник України. — 1999. — №31). Трудовий потенціал — сукупна чисельність громадян працездатного віку, які за певних ознак (стан здо­ров'я, психофізіологічні особливості, освітній, фаховий та інте­лектуальний рівні, соціально-етнічний менталітет) здатні та мають намір провадити трудову діяльність.

Основні напрями розвитку трудового потенціалу спря­мовано на процеси модернізації у сфері зайнятості відповід­но до потреб структурної перебудови господарського комп­лексу країни і розбудови соціальне орієнтованої економіки. У сфері зайнятості йдеться про створення матеріально-тех­нічних і соціально-економічних передумов для продуктив­ної зайнятості населення (під продуктивною зайнятістю слід розуміти використання трудових ресурсів і корисної для суспільства праці, дохід від якої забезпечує працівникам рівень життя, достатній для відтворення їхніх фізичних, інте­лектуальних і професійних якостей (Осовий Г. Як подолати безробіття // Праця і зарплата. — 2000. — №4. — Січень). Головним у створенні таких передумов є здійснення дер­жавного регулювання ринку праці з метою постійного роз­ширення сфери прикладання праці й забезпечення надійно­го соціального захисту працюючого і непрацюючого насе­лення. Передбачено такі заходи, як оцінка загальної потреби в робочих місцях в економіці країни і формування ринку професій; визначення і забезпечення підтримки регіональ­них та галузевих пріоритетів, що стимулюють процес ство­рення нових, додаткових та збереження наявних високопродуктивних робочих місць; створення робочих місць на базі широкого розвитку малого і середнього бізнесу, самозайнятості за умов формування дійового інвестиційного і фінансо­вого механізму; максимальна легалізація нерегламентованої зайнятості за рахунок створення малих підприємств анало­гічного профілю діяльності; впровадження механізму сти­мулювання створення робочих місць для окремих соціально-демографічних груп населення (молоді, жінок, інвалідів, військовослужбовців, звільнених з військової служби тощо);