- користування космічним простором.
І\/. Права людини і права нації як політологічна проблема.
1. Особливості розмежування політичних сил суспільства.
Однією з особливостей нашого часу є розмежування політичних сил суспільства на прихильників побудови незалежної Української держави, в якій би враховувалася специфіка розвитку нації, що дала назву країні. Та прихильників «чистої демократії», тобто влади без врахування національного фактора[5].
Парадокс цієї ситуації зумовлений припущенням, що українська держава в першому варіанті ніби може стати тоталітарною і права людей неукраїнської національності будуть ущемлюватися. Звідси гасло: «Права людини вищі, ніж права нації»,яке оцінюється незавжди однозначно. Гасло не враховує становище етносу: чи віе еазивається природно (шведський, італійський, російський та ін.), чи тільки звільняється від колоніального стану і стаєна шлях національного відродження (ураїнський, білоруський, молдавський тощо).
У другому варіанті - держава будується в інтересах всіх національностей, які проживають на території України, але за умови. Що головним напрямком розвитку демократії є зміцнення СНД як завдання, що є важливішим, ніж побідова власної національної державності. «Дистанцыонирование от СНГ и России, пише І.Клямкін, - это движениэ в сторону этнического государства, которое Украина истрически переросла»[6]. Отже, питання про поєднання прав особи і прав нації для розбудови Української держав є актуальним і потрубує політологічного осмислення.
2. Загальна структура поділу населення країни.
Відомо, що у правовій державі ця суперечливість вирішується в дусі вимог «Загальної декларації прав людини», згідно з якими особа незалежно від національності має рівні права і свободи без жодних обмежень і утисків. До такого стану демократії країни, переважно Заходу, прийшли через важкі випробування, численні міжнаціональні конфлікти, війни і утворення національних держав. Національна держава сприяла всебічному розвитку нації, її утвердженню у світовій співдружності як суверенної і незалежної спільноти, а національні здобутки стали вагомою часткою загальнолюдських надбань. Держави, які виникли в минулому за принципом національності, сьогодні лише не обмежені однією нацією. Так, австрійці в своїй державі складають 92,1% всього населення, англійці відповідно - 88%, італійці - 94,1%, шведи 93%, французи - 82,3%[7]. Решта населення - це представники інших національностей. Цю частку населення умовно можна розподілити на три основні групи.
Перша - це корінні етноси, які мешкають на своїй етнічній території (корсіканці у Франції та ін.).
Друга - представники інших націй, етнічна батьківщина яких знаходиться за межами країни помешкання. Для постійного проживання в цих країнах вони обов’язково одержують право на громадянство. Причому, громадянство надається не кожному, а виключно тим, хто його виборе згідно існуючих законів (знання мови народу, що дав ім’я державі, сумлінне дотривання традицій, конституції та ін.), а народне господарство країни одержує достатню кількість робочої сили, кваліфікованих кадрів.
Третя група. Робітники-емігранти без громадянства. Нації західної демократі дотримуються граничного рівня багатонаціональності. Науково доведено, якщо питома вага корінного етносу в населенні певного національно-державного утворення складає менше 75%, то настає дистабілізація національного буття. Тому така верства населення як робітники без громадянства набула широкого розповсюдження в індустріально розвинутих країнах. На сьогодні ми повсюдно спостерігаємо невизначеність становища чисельних общин цієї групи на чужині, міжнаціональні конфлікти, зокрема в Англії, Німеччині та ін.
Проблеми національних меншин знаходяться в центрі уваги світової громадскості, враховуються в національній політиці праввих держав. В документах міжнародної спільноти передбачаються заходи, спрямовані на захист інонаціонального населення, створення умов для збереження і розвитку його етнічної, культурної, мовної та релігійної самобутності. Робітники-емігранти та їхні сім’ї вільно коритсуються рідною мовою, надбанням своєї культури. Мають доступ до духовних цінностей народу, на території якого проживають. Заохочуються та забезпечуються там, де є потреба у вивченні дітьми рідної мови, одержують інформацію рідною мовою як про країну, де мешкають, так і про свою етнічну батьківщину. Нації та національні меншини, складаючи все наелення країни, входять в політичну спільноту - народ, який суб’єктом політичної влади. Розбудовуючи правову державу, такі країни вирішують питання прав людини і націй в комплексі: забезпечують права корінного етносу, а представники інших національнотсей, які сприймають громадянство, стають рівноправними членами громадянського суспільства. Держава задовольняє і виражає інтерес всіх національнотсей, зберігаючи пріорітет корінної нації. Права людини і права нації здійснюються внерозривному зв’язку. Порушення прав людини з боку держави або інших установ викликає уже не національний, а соціальний протест.
3. Основні права народу (нації) в антидемократичних і тоталітарних державах.
Антидемократичні і тоталітарні політичні режими неспроможні забезпечити права нації як органічної складової прав людини. Це яскраво виявилося вколишньому Радянському Союзі. Позбавлення за роки російської та радянської імперії прав націй на володіння своєю етнічною територією та національними природними ресурсами, здобутками праці, перетворення національної власності в загальнодержавну, насправді в «нічию»; уніфікація багатоманітності національного буття, одержавлення всіх форм громадянського та національного життя. Особливо територій, де історично склалися етноси, умовність наявних кордонів між республіками сприяли руйнації внутрінаціональних зв’язків і позбавили нації джерел саморозвитку, зумовили поступове згасання національних потенцій та втрату національних рис. Позбавлена структур самозахисту і відтворення (державних, економічних, військових, релігійних, культурно-освітніх), така нація постійно балансує на грані виживання. Її представники все більше стають жертвами політичної демагогії (українці - це, мовляв, малороси як частина великоруської нації), асиміляції, деформації національної самосвідомості, моралі, зрештою, ментальности. Варто навести слова Бєлінского, що застерігав: коли народ піддається натискові чужих для нього думок і звичаїв, не має всобі сили переробити їх власною сутністю, тоді він гине політично[8]. Це застереження підтвердилося сумним досвідом СРСР: якщо перепис 1926 р. засвідчив 208 корінних етносів на території радянської імперії, то в 1989 р. їх залишилося близько 123. Таким є один з підсумків «національної політики» КПРС, спрямованої на зближення і злиття нації, яка своїм підсумком обернулася трагедією для народів.
У Радянському Созі поняття малої батьківщини імперською пропогандою було піднесене Великой Родиной от Москвы до самых до окраин ., а курс КПРС на прискорене будівноцтво безкласового і безнаціонального суспільства, проголошення якоїсь міфічної «нової історичної спільності людей типу радянський народ» стали лише політикою змішування народів різних за расово-етнічною та релігійною ознаками в єдиному «інтернаціональному казані». Валюнтариська міграційна політика Кремля, штучне створення неоднакового рівня життя населення в різних регіонах зумовили посилену неконтрольовану міграцію. Величезні маси людей були відірвані від рідного дому. Це був руйнівний і безприкладний процес, наслідком якого ми маємобезлюдні села, які завжди були осередками національного буття, та перенаселені міста, які здебільшого стали фактором денаціоналізації особи. Засобом позбавлення права нації на свою етнічну територію були колективізація та нещадна експлуатація селянства, метою яких було вбити в ньому завжди бажання стати господарем н рідній землі та при першій-ліпшій нагоді втекти з родинного краю. Ось чому селянин сьогодні не квапиться брати землю для оренди чи у власність для фермерського господарства.
Завантажити реферат