Прихильники насильницьких методів розв’язування національних проблем добре засвоїли пораду засновників комунізму щодо ставлення до майбутнього націй. Відносячи слов’янські народи до розряду неперспективних, контрреволюційних, Ф.Енгельс вважав, що революція «зітре з лиця землі навіть ім’я цих упертих малих націй»[9]. К. Маркс писав, що кожен слов’янський народ не має майбутнього з тої простої причини, що в них усіх, крім поляків та росіян, відсутні необхідні історичні, географічні, політичні і промислові умови самостійності та життєздатності. Чи не ці «вказівки» класиків стали для тоталітарної системи підвалиною для здійснення геноциду стосовно власних народів, зокрема, українського. Наприкінці 30-х рр. Л.Троцький писав: «Ніде утиски, чистки, репресії та всі взагалі заходи бюрократичного хуліганства не набували такого вбивчого розмаху, як в Україні у боротьбі з сильними підгрунтовними прагненнями українських мас до більшої самостійності .» Якщо додати до цього такі «заходи» як депортація з України «зрадників та неблагонадійних», яких тільки на 30 - 50-ті роки було виселено 3,5 млн. чол., штучні голодомори та оргнабори робочої сили на будови «комунізму» й ін., то картина зменшення українців в населенні республіки жахлива. З 1926 р. по 1989 р. їх питома вага в населенні республіки зменшилася з 82% до 72,7%, а неукраїнців збільшилося до 27,3%, у тому числі росіян у 5,6 раз. Заселення України неукраїнцями набуло планомірного храктеру. Так, не вивітрився трупний чад у порожніх українських хатах внаслідок голодомору 1933 р., як Москва організувала масові переселення з Росії на родючі землі. На 28 грудня цього року було відправлено 329 ешалонів з 21856 селянських господарств, зокрема, з Горьковської в Одеську область - 2120 господарств, відповідно з Іванівської в Донецьку - 3527 тощо. План перевезення селян в Україну здійснено у визначені строки і перевиконано на 104%[10]. Неукраїнці селилися великими групами на території України внаслідок примусового переселення, яке в свій час проводили колоніальні держави - Росія, Польща, Туреччина, Німеччина. Природно, що ці групи ставали носіями ментальності своїх метрополій, а відповідно і проводили їх політику щодо України. І оскільки ця політика заперечувала можливість існування незалежної Української держави, справедливо зауважує В.Дорошкевич, то вони і не були її прихильками. А це породжувало явище малонаціональності серед тієї частини українського населення, яка несвідомо чи під тиском обставин ставала на позицію тієї чи іншої національної меншини, що репрезентувала відповідну іноземну державу на території України[11].
Говорити сьогодні про права людини, їх пріорітет перед іншими, зокрема національними, які в українців здебільшого втрачені внаслідок колоніяльного гноблення, недоречно. Для подолання комплексу національної неповноцінності, меншовартості і відродження прав нації важливо створювати умови для формування українського народу як джерела політичної влади. Народ як спільнота можливий тоді, вказував Гегель, коли він володіє суверенітетом, гарантом якого є власна держава[12]. Емануїл Кант вважав, що об’днана воля всіх людей, які утворюють народ, може бути єдиним джерелом влади і законів правової держави.
Сподівтися, що уже сформувався український народ, здатний творити демократичну державу і забезпечити єдність прав людини і прав нації, передчасно. Він виділився як частина союзного «інтернаціонального казана» і несе в собі риси колишнього «радянського народу», де проблема прав людини і прав нації втілювалася в життя в гіпертрофованому вигляді. Підписавши «Загальну декларацію прав людини», тоталітарна система не поспішала її реалізувати, оскільки демократизм цього документа був несумісний з політикою неправової держави.
У перебудовчий горбачовський період спроби реформаторів втілили в життя Декларацію вступили в глибокі протиріччя. Суперечливість полягала в тому, що, по-перше, нації, які прагнули реалізувати своє право на самовизначення, зустріли шалений опір великодержавників Кремля і значної частини російськомовного населення в республіках; по-друге, колишня КПРС, прагнучи зберегти радянську імперію, інспірувала створення в республіках інтеррухів, які повели активну боротьбу проти національно-демократичних перетворень, посилили міжнаціональну ворожнечу, дестабілізацію суспільтва в новоутворених на руїнах СРСР державах.
4. Основні чинники, від яких залежить формування українського народу.
Формування українського народу, його стабільність та динамічний розвиток залежить від багатьох чинників, серед яких варто назвати такі:
1. Створення ефективної української економіки, орієнтованої на ринкові відносини і зміцненні внутрінаціональних зв’язків. На сьогодні вона ще залишається соціалістичною часткою колишнього єдиного народногосподарського комплексу з тоталітарно-мафіозним методом управління і неспроможною через орієнтацію на всесоюзний економічний простір функціонувати і згутровувати людей в єдину спільноту. Не сприяють утвердженню чуття єдиної родини відсутність гарантії економічного суверенітету, зокрем, прозорість кордонів, брак енергоносіїв, нестабільність валюти, гіперінфляція, масове пограбування національних багатств та ін.
2. Українська нація як носій державницької ідеї, зазнавши утисків та геноциду від агресії та поневолення сусідніми державами, втратила кращі здорові сили, зокрема свою еліту. Доба радянська взагалі поставила питання про існування української нації як етносу. Найважливішими віхами цього злочину є голодомори, що принесли мільйони жертв, масові репресії та депортації «зрадників» та «націоналістів» у табори Сибіру й Півночі, нераціональне розміщення промиловості, Чорнобильська катастрофа та ін. Екологічні фактори загрожують генетичному складу за класовою ознакою, в основі якої була бекомпромісна боротьба на фізичне і моральне знищення «українських буржуазних націоналістів» обумовили прихід до керма управління економічним, політичним і духовним життям зденаціоналізованої або проімперської номенклатури, нездатної втілити в життя державницькі ідеї незалежної України. Після жахливих репресій щодо української інтелігенції представники її нової генерації утворилися за останні часи як штучний прошарок для ідеологічно репрезантивних цілей, і через це вона не могла плідновиконувати роль духовного речника нації. На час проголошення незалежності (24 серпня 1991 р.), тяга до якої є нездоланою в народі ще з часів Київської Русі, Україна не спромоглася висунути впливового сильного лідера держави.
3. Особа як головна ланка народу не стала вільною. Національна несвобода глибоко вкарбувалася в сутність людини, яка, втративши націоналоьну гідність, все більше перетворювалася в слухняного гвинтика тоталітарної держави, а не господря своєї власності, етнічної території та національних багатств. О.Гончар слушно зауважує, що коли ми дивуємося, звідки оце нещастя занахабнілих хапуг, рвачів, осквернителів народних святинь, то зрозуміло, що імперська система готувала вже у своїх надрах легіони браконьєрів, безбатченків, бездуховних жорстких циніків, у чиїх генах не залишилося навіть посуття совісті, моральних обмежень, розуміння елементарного людського обов’язку. Така бездумна і бездуховна особа здатна виконувати будь-які накази «своїх вихователів», навіть злочинні. Адже сьогодня у руках людини є надпотужні знаряддя праці, здатні не тільки забезпечити високу продуктивність праці, але й завдати величезної шкоди природі аж до екологічної катастрофи. Опинившись на своїй етнічній території, на земляж «чужого» етносу (особливо не по своїй волі), людина не завжди з розумінням ставиться до надбань народу, який вклав у рідні села, міста, землю свою працю.
Завантажити реферат