Зародження класового ладу і формування державності східних слов’ян. Утворення давньоруської держави — Київської Русі

Слов’яни — одне з найбільших угруповань давньоєвропеись-кого населення, що сформувалося у середині І тис. до н.е. Їхня історія в останні століття до нашої ери та у першій половині І тис. н.е. добре відображена в археологічних матеріалах (зарубінецька, черняхівська та інші археологічні культури). Писемні відомості про слов’ян з’явилися на початку нашої ери. Відтоді став можливим відносно систематичний розгляд процесу зародження у давніх сло­в’ян класових відносин як умови становлення державності . До середини І тис. н.е. слов’яни займали обширну територію, що простягалася між Ельбою на заході, Волго-Окським міжріччям на північному сході, озером Ільмень на півночі і Північним Причор­номор’ям на півдні. З величезними масштабами розселення слов’­янських племен пов’язаний і процес їхньої диференціації. З’явили­ся східні, західні та південні слов’яни .

В писемних джерелах початку нашої ери слов’яни згадуються під назвою "венеди". Вперше таке найменування було вжито рим­ським письменником, ученим і державним діячем 1 ст. н.е. Плінієм Старшим. Про венедів згадував і сучасник Плінія римський історик Тацит .

Складаючи в I ст. н.е. єдиний, стійкий і один із найчисленні-ших в Європі етнічний масив, венеди заселяли Східну і Центральну Європу між Дніпром на сході і Одером на заході. На півночі Європи територія їх розселення досягала Лівобережжя Прип’яті, а на півдні — рубежів Лісостепу і Степу. Венеди вели осідлий спосіб життя і займалися орним землеробством. У них було розвинуте ремесло, в тому числі видобуток і обробка металів, що сприяло значному вдосконаленню знарядь землеробства. Розвиток господарства у сло­в’ян зміцнював зв’язки між їх племенами.

Дані про слов’янські племена Східної Європи у III—V ст. н.е. містяться у писемних джерелах більш пізнього періоду. Як свідчать історики VI ст. (Прокопій Кесарійський — візантійський історик, Іордан — готський історик та ін.), анти — східна частина слов’ян-венедів — проживали між Дніпром і Дністром на схід від Дніпра. Анти знали орне землеробство, осідле скотарство, ремесло, що вже відділилося від сільського господарства, видобуток і обробку заліза, ткацтво. В антів існували внутрішня торгівля, пов’язана з розвит­ком ремесла, і зовнішня торгівля (з Римом). Торгівля прискорювала процес диференціації суспільства, сприяла формуванню багатих соціальних верхів .

Соціальні відносини у ранніх слов’янських племен першої по­ловини І тис. н.е. були характерними і для кінцевого етапу первісно­общинного ладу, періоду зародження класового суспільства. Архео­логами знайдені залишки великих поселень антів, що складалися з ряду окремих господарських будівель, ремісничих майстерень. На зміну родовій общині йшла нова, територіальна сільська община, у складі якої де-не-де зберігались як пережитки минулого древні вели­кі патріархальні сім’ї. Мала сім’я, яка складалася з чоловіка, жінки і дітей, була складовою частиною важливої соціальної клітинки суспі­льства — сільської общини. Це було особливо характерним для південної, лісостепової зони. У сільській територіальній общині ви­ділялись окремі заможні сім’ї, які володіли певною власністю, про що, наприклад, свідчать примітивні ключі від дверних засувів, знай­дені археологами на черняхівських поселеннях. Про майновий роз­поділ в антів свідчать також численні схоронення монет і дорогоцін­них речей. Верхівка прагнула до збагачення, присвоювала продукти праці членів общини у вигляді данини.

У слов’янських племен набуло розвитку рабовласництво. Ві­зантійські історики пишуть про десятки тисяч військовополонених, яких анти захоплювали з метою перетворення у рабів. Рабська праця могла використовуватись у ремісництві, землеробстві. Рабс­тво, як і збирання данини, було початковою формою експлуатації на етапі становлення класового суспільства.

Племінна верхівка складалася з різних осіб. До неї входили перш за все вожді племен. Зарубіжні стародавні історики називають їх королями, старійшинами, "вельможами". Вони виділялися за своїм майновим станом із основної маси населення.

У період становлення класового суспільства слов’янські пле­мена об’єднуються у союзи племен. Процес формування останніх інтенсивно відбувався у V ст. н.е. Чим сильніше йшов процес розкладу первісної родової замкнутості, тим міцнішими і довговічнішими ставали союзи племен. На чолі цих союзів стояли вожді, яких у джерелах називають "рекси", "рикси" (Ардагаст, Удар, Межамір, Добригаст та ін.). їм належала вища влада. У Іордана згадується про Божа — антського вождя кінця IV ст.

Найближче оточення Божа становили 70 "вельмож" — рада племінного союзу. Можна вважати, що ім’я Божа було відоме авторові "Слово о полку Ігоревім", який згадує "часи Бусова" . Скликалися і народні збори. Анти мали сильну військову організа­цію. У IV ст. н.е. вони вели наполегливу боротьбу з готами. У 385 p. готський король Вінітар (Вітімар) прагнув підкорити антів, але зазнав поразки. Пізніше йому вдалося захопити у полон Божа і стратити його з синами і "вельможами". Але і на початку VI ст. анти разом з іншими слов’янськими племенами вели наступ на балкан-ські володіння Візантії. Ці події впливали і на соціально-економіч­ний розвиток слов’ян. Воєнна здобич, контрибуції, подарунки сприяли накопиченню багатств антських вождів. Посилалась їх військова і політична влада. Все це прискорювало майнову та соціальну диференціацію слов’янського суспільства, формувало у ньому класові відносини. З VII ст. термін "анти" вже не фігурує у писемних джерелах. Починаючи з VI—VII ст., у них поширюються такі найменування, як "слов’яни", "склавіни", "склавени".

Поява у слов’ян союзів племен свідчила про становлення у них між докласовою і класовою формаціями перехідної форми управ­ління суспільством. Тут використовувалися деякі родові форми регулювання соціальними процесами, але вже в інтересах пануючо­го класу, що зароджувався. Таку форму управління суспільством називають військовою демократією. На її стадії знаходилися і ан­ти . Військова демократія включала в себе якості, властиві як суспільному самоврядуванню, так і елементам державного ладу. У результаті посилення соціальної диференціації у союзах слов’янсь­ких племен усе більше зміцнювалася державно-правова основа, що зумовлювало поглиблення класового поділу суспільства і утворення держави. Це вимагало багато часу. Впливав і несприятливий зовні­шньо-політичний фактор. На розвиток слов’ян певною мірою вплинуло і нашестя гуннів.

Східнослов’янські племена заселяли ту велику територію, на якій склалася давньоруська народність. Картину розміщення схід­них слов’ян на Східно-Європейській рівнині зобразив давньорусь­кий літописець кінця XI — початку XII ст. легендарний Нестор. Більшість свідчень давньоруського літопису підтверджується інши­ми пам’ятками писемності, а також археологічними джерелами. На Правобережжі середньої течії Дніпра жили поляни з центром Киє­вом; на північ і захід від полян, між ріками Россю і Прип’ятю, — древляни з центром Іскорестенем; на північ від полян і древлян на лівобережжі Прип’яті — дреговичі, на захід від полян, за верхньою течією Південного Бугу — бужани і волиняни, а ще далі на півден­ний захід, у басейні Дністра — уличі і тиверці; у Закарпатті — білі хорвати; на лівому березі Дніпра, у басейні рік Сули, Сейму, Десни, доходячи на сході до Північного Донця, — сіверяни; на північ від сіверян, між верхньою течією Дніпра і Сожа — радимичі; на північ від радимичів, у верхів’ї Волги, Дніпра і Двіни — кривичі з центром у Смоленську; в басейні Західної Двіни по річці Полоті — полоча­ни; у районі озера Ільмень — словени; на самому сході регіону розміщення східних слов’ян — в’ятичі, які займали басейн верхньої і середньої течії Оки і Москви-ріки .