Зародження класового ладу і формування державності східних слов’ян. Утворення давньоруської держави — Київської Русі

Археологічні розкопки досить повно свідчать про рівень еко­номічного розвитку східних слов’ян в VII—VIII ст. Основу їхнього господарства становило орне землеробство. Примітивні форми зе­млеробства (підсіки, перелоги) поступово витіснялися. На земле­робській основі розвивалося і скотарство, яке давало тяглову силу продукти харчування. Ці зміни у господарському житті свідчили іро величезний прогрес. Продуктивність праці значно зростала. Стала можливою індивідуалізація виробництва, колективна праця переставала бути необхідною. Підготовлялися умови для переходу ло феодальних відносин.

На новій, більш високій, ніж у минулий період, виробничій основі йшов процес відокремлення ремісництва від землеробства. Розвиток ремісництва створював передумови для виникнення і іростання міст як центрів ремісництва і торгівлі.

VII—VIII ст. є часом розвитку інтенсивних зовнішніх еконо­мічних зв’язків східних слов’ян.

Економічний прогрес у східних слов’ян був рушійною силою їхнього суспільного розвитку. За умови існування індивідуальних господарств додатковий продукт ставав власністю виробника і міг бути джерелом його збагачення. Так виникла спочатку майнова, а потім і соціальна нерівність.

Суттєвою рисою суспільного ладу східних слов’ян VII—VIII ст. була наявність сільської (територіальної) общини — "миру", "вер­ві" — як союзу індивідуальних господарств (малих сімей), у влас­ності яких знаходилися житло, а також знаряддя і продукти праці. Розміри житла на 4—6 чоловік, розміщення та розміри господарсь­ких будівель, запас продуктів — усе це свідчить про індивідуальний характер господарства слов’ян. Про це ж говорить і факт збирання данини у східних слов’ян з "диму", тобто дому, про який згадується у давньоруському літопису. Разом з тим у межах територіальної общини існувала колективна власність на землі, яка періодично перерозподілялася між окремими сім’ями.

Склад сімей, що входили до територіальної общини, рівень їхнього благоустрою й накопичення багатства, нерівність угідь, захоплення багатими сім’ями прилеглих до общини земель призво­лили до подальшого соціального розшарування общини. Майнова нерівність її членів усе більше поглиблювалася. Складалася й зрос­тала приватна власність у заможних членів общини. Формувалася соціальна верхівка суспільства, яка поступово присвоювала собі право збирати серед членів общини частину продуктів на загальні потреби общини і розпоряджатися ними. У процесі становлення феодального суспільства цей звичай перетворився на регулярне збирання данини на користь феодалів, що стало початковою фор­мою феодальної експлуатації, найбільш ранньою формою продук­тової ренти. Місцем проживання феодалізуючої знаті вже у VIII— IX ст. були укріплені "гради" .

Така форма експлуатації, як патріархальне рабство, що була наявна у східних слов’ян, не переросла у рабовласницьку формацію. У процесі формування класового суспільства східні слов’яни перей­шли від первіснообщинного ладу до феодального. Такий своєрідний історичний розвиток пояснюється рядом обставин. Масовому засто­суванню праці рабів у землеробстві перешкоджали суворі кліматичні умови, в яких утримання раба обходилося надто дорого і тому було нерентабельним. Треба враховувати і роль сільської общини як фак­тора, що затримував розвиток рабовласництва у східнослов’янському суспільстві. Не менш важливе значення мала відсутність широкої варварської периферії, яка б постачала східним слов’янам рабів-по-лонених. Велику роль в переході східних слов’ян до феодальної формації відіграв і досягнутий у VIII—IX ст. рівень розвитку про­дуктивних сил. Робітник мав бути зацікавленим у застосуванні зна­рядь праці, що було несумісним з широким використанням безініці­ативних рабів.

Появу у східних слов’ян антагоністичних класових елементів відобразила пам’ятка давньоруського права — Руська Правда, кіль­ка частин якої були укладені ще до початку утворення Давньорусь­кої держави. Основна увага у цій пам’ятці приділяється захисту інтересів "мужів" — так у Руській Правді позначалася соціальна верхівка суспільства слов’ян .

На основі вказаних змін у соціально-економічному ладі схід­них слов’ян відбувалося утворення держави. Загальнослов’янський процес накопичення господарських і соціальних передумов держав­ності досить чітко позначився у VII—VIII ст.

Разом із розвитком класових відносин процеси формування державності йшли від союзів племен до князівства та інших більш високого рівня політичних об’єднань і завершилися утворенням Давньоруської держави.

У східних слов’ян вищим ступенем розвитку первіснообщинно­го ладу, що підготував їх окремі племена до історичного життя у великих об’єднаннях, в яких неминуче й швидко зникали давні патріархальні форми зв’язку, змінюючись новими, більш широкими, були союзи племен . Названі у давньому літопису поляни, древляни, угличі, тиверці, дуліби, бужани, волиняни, білі хорвати, сіверяни, в’ятичі, радимичі, дреговичі, кривичі та ільменські словени і склада­ли 14 союзів східнослов’янських племен. Територія кожного з них порівнювалася декільком сучасним областям. Союзи племен об’єдну­вали до десятка племен, назви яких з часом забулися. Збереглася лише загальна назва союзу, яка могла одночасно бути назвою одного з племен, що входило у союз. На початку існування цих союзів племен формою організації їх правління була військова демократія.

У вказаних племінних союзах, утворених перш за все для війни : оборони, великого значення набував військовий ватажок, від ‘освіду і мужності якого залежали долі членів племені. Він витиснув і л задній план інших старійшин. Військову силу союзу племен складали всі боєздатні чоловіки. Серед них почали виділятися сильні і хоробрі воїни, які постійно брали участь у військових походах і поступово гуртувалися навколо свого ватажка як його дружина. Остання була організацією, згуртованою не родовими зв’язками, а спільністю військових і майнових інтересів та вірністю своему ватажку. Військовий ватажок і його дружинники забирали собі більшу й кращу частину здобичі. Але при цьому ще тривалий час зберігалися первісні демократичні заклади — народні збори і рада старійшин. Проте народні збори (вече) перетворювалися в збори воїнів, яким військовий ватажок, якого підтримувала дружи­на, нав’язував свою волю, здобуваючи все більший вплив і владу за рахунок інших старійшин. Спираючись на дружину, він міг нехту­вати звичаями племені. Таким чином, йшов процес перетворення органів суспільного самоврядування в державні органи. Військова демократія поступово переростала у військово-ієрархічне правлін­ня-князівство. У союзах племен — князівствах — рівень правління не залишався незмінним . Органи суспільного самоврядування по­ступово перетворювалися в органи панування та пригнічення про­стого народу. Цим самим завершувалося оформлення державного ладу, важливою ознакою якого була поява особливої, несумісної з інтересами населення, відокремленої від нього публічної влади, що володіла спеціальним апаратом правління і поширювалася на окре­му територію. Військовий ватажок великого союзу племен ставав управителем — князем. Верховенство князів набувало характеру здійснення владних класових функцій. Близьке оточення князя перетворювалося в його радників і намісників. Дружина князя ставала військовою силою, за допомогою якої держава, що форму­валася, могла здійснювати свої функції: придушувати опір експлуа­тованих мас і вести загарбницькі й оборонні війни.