Практика держав, які визнають природньо-правову доктрину походженняправ людини, однак невідкидає їх позитивістського оформлення, і природньо-правова іпозитивістська доктрини в сучасному світі не виступають як антиподи. В сучасному світі позитивістський підхід до прав людини неминуче повинен опиратися на моральні категорії свободи, справедливості, самоцінності індивіда, для того, щоб законодавчо виразити їх в певному каталозі прав людини. Набуваючи законодавчого вираження, права людини отримують додаткову “енергію”, а держава, законодавчо закріплюючи їх, зобов’язує себе гарантувати і забезпечувати права і свободи.
Значення позитивістського закріплення природніх прав підтверджується конституційним досвідом США. Конституція Сполучених Штатів Америки 1787 року не містила перерахунку невідчужуваних прав, оскільки “батьки-засновники” виходили з того, що природні права які належать людині від народження не потребують позитивістського підтвердження в тексті Основного Закону. Їх перелік міг бути оцінений як вичерпний перелік прав і свобод, що могло б призвести до ущемлення тих прав, які не увійшли у перелік. Однак відсутність в Основному Законі США переліку федерально закріплених прав і свобод викликало критику цього документу. Під тиском громадської думки Конгресом США в 1789 році були запропоновані проекти поправок, які містили поняття про політичні і особисті права. Десять перших поправок до Конституції, які складають федеральний Білль про права, були ратифіковані до кінця 1791 року[3]. Безпосередньо до прав людини відносяться 7 поправок, які передбачають свободу совісті, свободу слова, право народу мирно збиратися і звертатися з петиціями (Поправка I), право на охорону особи, недоторканість житла, паперів та власності (поправки II - IV) а також інші права; дев’ята поправка, що перелік у Конституції “ певних прав не повинен тлумачитись як заперечення чи применшення інших прав, що зберігаються за народом”[4].
Конституційна практика розвинутих країн в певній мірі послабила суперечності природньо-правового і позитивстського підходів до проблеми прав людини на основі конституційного закріплення основних прав і свобод, які виключають пригноблення і насильство держави по відношенню до особистості, відстоюючи її автономію і приорітет прав людини по відношенню до держави.
З цього приводу, цікаво висловився колишній голова Федерельного конституційного суду (ФКС) Німеччини, сьогодні Президент ФРН Р. Герцог: “Поняття прав людини несе навантаження і в плані їх походження та захищеності. Позитивізм вважає, що права діють в силу того і в тому об’ємі, в якому вони гарантуються державними нормами. Від цих прав відрізняються ті, джерелами яких є християнські цінності, які не потребують державного визнання, а діють як надпозитивні права. Однак особливого практичного значення такий підхід в ФРН не має, оскільки оскільки Основний закон і без того містить широкий набір прав і не було особливої необхідності проголошувати або звертатись до поняття надпозитивних прав, хоча на початку своєї діяльності ФКС використовував такі поняття. Основний закон виключає конфлікт між діючою Конституцією і надпозитивними правами людини. Додержавні права - це ті ж права людини, санкціоновані державою”[5]
Артур Хефлігер (Швейцарія) в статті “Ієрархія конституційних норм і її фукція в захисті прав людини” розрізняє природні права людини, основні права і права відповідаючі Конституції.
На думку Хефлігера, у відповідності з теорією природнього права, є права, які надаються індивіду з метою забезпечення його людської гідності і яким притаманна позачасова дія. Ця ідея втілена в приамбулі Загальної декларації прав людини.
Поряд з цим права людини, які служать захисту прав індивіда, майже без вийнятків з давен гарантувалися внутрідержавним порядком Швейцарії (в основному писаними нормами і тільки в незначній мірі неписаними). Прийнята в 1874 році федеративна Конституція заснована на ліберальних цінностях. Оскільки права людини при прийнятті Конституції були інтегровані у внутрідержавне право, то з часом Верховний Суд Швейцарії відмовив їм у визнанні в якості неписаних основних прав. Основні права гарантуються у внутрішньому праві Конституції федерації і законодавством кантонів. Це ті права на які поширюється судовий захист. Однак деякі важливі права не названі в Конституції. В такому випадку Федеральний суд іноді визнає неписані основні права і таким чином ліквідує пробіли в Конституції[6].
Західнонімецький вчений К. Штерн пише: “Основні права, закріплені в конституціях держав, ґрунтуються на правах людини: вони вбирають в себе особистісне і природньо-правове начало, що міститься в них. В якості суттєво нового елемента виступає позитивно-правова інституалізація. Державно-правове визнання і гарантованість означають великий прорив в ідеї прав людини . Запозичені із постулатів і декларацій як права природні, вони стали правами в юридичному розумінні”[7]
Таким чином, ми спостерігаємо в конситуційній і судовій практиці зарубіжних країн пом’якшення протиснояння природньо-правових і позитивістських підходів. При чому практика іде по шляху позитивного закріплення природніх прав і принципів. Це сприятлива тенденція, яка знімає протистояння і крайнощі вказаних доктрин - незахищеність природніх прав людини поза державним закріпленням і віддалення позитивістського вченя від моральних, особистісних, соціальних цінностей. Саме розрив позитивізму з переліченими цінностями дозволив широке його використання тоталітарними режимами, зокрема Радянський Союз, який категорично заперечував вчення про природні права і завжди виступав “благодійником” по відношенню до народу, який отримав свої права по милості всесильної держави. Конституція України визнала, що “права і свободи людини є невідчужувані та непорушними “(ч.2 ст.21 Конституції України). Поряд з цим Конституція містить позитивістське закріплення широкого переліку прав і свобод, і це не суперечить сучасній конституційній практиці. Визнаючи природні невідчужувані права людини законодавець намагається закріпити їх в основних конституційних правах і свободах і забезпечити системою гарантій і механізмів захисту, також законодавчо регламентованих (конституційний, судовий, адміністративний захист, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини і т.п.).
Отже, становлення і розвиток прав людини має тривалу історію супроводжується боротьбою доктрин і традицій, характерних для тої чи іншої країни. Незважачи на давність виникнення самої ідеї прав людини, справжній свій зміст вони набувають на основі принципів демократії, свободи, справедливості, рівності, визнання самоцінності людини. На такій основі стало можливим закріплення основних прав людини в конституціях демократичних держав.
2. Основні чи конституційні права? Досліджуючи права людини виникає питання: що розуміти під основними правами, чи можна ототожнюнювати з конституційними правами? Відсутність чіткого формулювання в ряді конституцій утрюднює відповідь на це питання. Однак, на думку автора, основні права індивіда - це конституційні права. Основні права є суб’єктивними. Ця істина, яка сьогодні очевидна, в ході істоичного процесу неодноразово заперечувалась. Тільки на початку XX сттоліття в наслідок тривалих суперечок про поняття суб’єктивного права взагалі і основних прав в особливості кристалізувалося нове розуміння основних прав як суб’єктивних, що дало можливість громадянину посилатись на них перед лицем владних структур[8].
Завантажити реферат