Розпад колоніалізму на Арабському Півдні з другої половини ХХ ст. викликав великі зміни в суспільно-політичній і соціально-економічній структурах країн регіону. В результаті багаторічної національно - визвольної боротьби арабських народів були знищені політичні основи колоніального підпорядкування. 21 держава домоглася політичної незалежності. Замість колишніх колоній і напівколоній виникли різні по формі органи управління держави, які можна поділити на дві групи – монархії та республіки, з помітними відмінностями в державно – політичному ладі в середині кожної з них.
Монархічний режим зберігся у восьми арабських країнах, причому у формі абсолютної монархії тільки у Саудівській Аравії і Омані, в інших влада монарха обмежувалась конституцією. Зміни в державно-політичному укладі арабських монархій були пов’язані з процесами становлення централізованої держави в одних країнах, з утвердженням державної незалежності в інших.
Зміни в інституційній системі в групі цих країн здійснюється зверху. Вони стали результатом реакцій правлячих режимів на імпульсивний розвиток сучасної економіки, посилене задіянням господарства в систему капіталістичних світогосподарських зв’язків, що викликало активізацію економічної і суспільно-політичної діяльності різних шарів суспільства. Необхідність контролю і регуляція цієї діяльності визначила політичне розширення адміністративно-господарських і підприємницької функції самої держави, модернізацію системи державного керівництва, пристосування її до сучасних завдань трансформації даного суспільства.
Зміни в державно-політичній системі в кожній країні визначається рівнем соціально-політичного та економічного розвитку. В цей же час загальною рисою розвитку даної групи держав являється постійний перехід від часткових адміністративних реформ до більш широких змін, що зачіпають всі гілки виконавчої та законодавчої влади. Адміністративні реформи відіграють важливу роль у модернізації державної системи у всіх монархіях, оскільки адміністративно – керівний апарат являється фактично єдиною централізуючою ланкою в державному ладі, оскільки в цих країнах профспілкова і політична діяльність заборонені.
В результаті здійснення реформ в державній системі арабських монархій з’явились нові органи управління ( департаменти, галузеві міністерства, муніципалітети та інші). В більшості країн діяльність цих органів була безпосередньо підвладна владі монарха, який призначав склад уряду, особисто керував роботою важливих міністерств, визначав х бюджетні витрати та керував прибутками держав підприємств. Багато функцій радників короля були передані міністерствам, створеним з урахуванням розвитку галузей господарства і їх важливості.
Система міністерств у Саудівській Аравії формувалась в 50-70 роках. На початку 50-х років вперше був створений перший виконавчий орган влади – Рада Міністрів та ряд міністерств, в тому числі закордонних справ, охорони, з питань освіти, транспорту, сільського господарства і водного господарства. В середині 50-х років з’явились міністерства фінансів та національної економіки, промисловості і торгівлі, а також міністерство охорони здоров’я. В результаті досить чітко визначилась головна область діяльності державного апарату у відповідності з рівнем розвитку саудівського суспільства. В 60-ті роки найважливіший напрямок державної діяльності - створення необхідних умов для прискорення розвитку нафтової промисловості. Були створені міністерство нафти та мінеральних ресурсів, міністерство з питань праці та міністерство інформації. В 70-ті роки централізована державна служба контролю за правовими нормами суспільного та господарського життя країни в міністерстві юстиції; з метою регулювання діяльності місцевих органів управління було створено міністерство муніципалітетів і сільських служб. В середині 70-х років для посилення державного контролю за розвитком тієї чи іншої галузі господарства була проведена реалізація існуючих вже міністерств. З міністерства торгівлі і промисловості і енергетики. Крім того, в умовах широкого будівельного буму, що охопив країну було створено спеціальне міністерство громадських справ та житлового будівництва. В 1975 році було створено міністерство планування. Його діяльність безпосередньо була пов’язана із розробкою загальноекономічної стратегії росту.
Відносно розвинута система державного правління склалася в Йордані, Марокко, Абу-Дабі, Катарі. В Омані і в більшості еміратів ОАЕ вона тільки формується.
Передача виконавчої влади Раді Міністрів в цих країнах прискорила створення більш розгалуженої системи підпорядкування на місцях. Так, перший Кабінет Міністрів в Катарі був затверджений в 1970 році. Адміністративний апарат в цій країні включає 22 міністерства і відомства, муніципалітет у столиці та сільські ради на місцях. Муніципалітети Абу-Даби, очолювані членами правлячої династії, здійснюють збір податків з населення, контроль за будівництвом житлових будинків та громадських об’єктів, а також будівництво доріг та ін. Таким чином, нові елементи в системі виконавчої влади в монархіях (міністерства, департаменти і муніципалітети) забезпечують розширення сфери контролю і підпорядкування основних сторін суспільного та економічного життя країни правлячому режиму.
Новий напрямок в модернізації державно-політичної системи арабських монархій – поділ функцій законодавчої та виконавчої влади, зосередженої в руках монарха. Поступовий перехід від абсолютної реформи до конституційної у більшості арабських монархій передбачає формування нових органів законодавчої влади. Згідно з Конституцією, прийнятого в Марокко, Йорданії, Кувейті, Катарі та ОАЕ, були створені національні збори. Найбільш чітко буржуазний принцип поділу влади був зафіксований в третій Конституції Марокко, прийнятій в 1972 році. Законодавча влада в країні належить парламенту, а виконавча – Раді Міністрів, призначеній королем. У відповідності з Конституцією у Йорданії, Кувейті, Бахрейні Національні збори ділять з королем законодавчу владу, але фактично залишаються органом, підвладним королю. При зовнішній обмеженій демократії правління в цих країнах в основі існуючого переважають в основному авторитарні, репресивні методи керівництва, в тому числі заборона партій, призупинка дії Конституції або її скасування. Прикладів цього чимало. В Марокко в 1965 році було розпущено парламент і введено надзвичайний стан, в 1975 році емір Бахрейна призупинив термін дії Конституції для придушення опозиції, що виникла у Національних зборах, в Кувейті в 1976 році було розпущено парламент. Ще менше прав надає національним зборам Конституція Катара та ОАЕ. Діяльність національних зборів у цих країнах обмежена радницькими функціями, їх рішення не мають сили закону.
Згідно Конституції Катару, прийнятої в 1970 році, емір зберігає найвищу законодавчі та виконавчу владу. Незалежною була оголошена лише система судовиробництва. В ній передбачено розвиток державних судів поряд із збереженням шаріатських. Справи ведуть судді, призначені від імені еміра. Новий Конституційний орган в ОАЕ – Вища Рада федерації, що складається з семи емірів. Крім того, створено Федеральні консультативні збори з радницькими функціями. Конституція в ОАЕ не стосується керівництва еміратами, що входять у Федерацію. Державно-політичний уклад еміратів всередині неї різноманітне. При правителі в Абу-Даби створено Національні консультативні збори, що складалися із шейхів і бізнесменів і очолювані шейхом найбільшого племені. В інших еміратах, де поки що немає офіційного адміністративно-територіального поділу на провінції, райони і округи, самі еміри з допомогою радників складають бюджети, розробляють закони про податки, безпосередньо розпоряджаються фінансами, керують місцевими органами, поліцією.
Завантажити реферат