Не можна не підкреслити, що багато конституційних принципів відповідає існуючим у світовій практиці стандартам, яскраво свідчить про вирішення в
" Конституції України регулювання правового статусу людини і громадянина, .^що містяться в таких міжнародних актах, як Загальна декларація прав людини, міжнародні пакти про економічні, соціальні і культурні права, а також про громадські та політичні права, інші міжнародні пакти, конвенції. [4] Зокрема, такі норми, які визначають, що: ніхто не може бути свавільно позбавлений життя (ст. 27); ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню (ст. 28); неможливість віддання жодної особи без її згоди медичним, науковим чи іншим ' дослідам (ч. З ст. 28); кожен має право на свободу пересування, вільний вибір місця проживання, вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом (ст. 33) та інші, повністю відповідають Європейській конвенції про захист прав і основних свобод людини та Протоколам до цієї Конвенції, підписаної від імені України Більш того, держава відповідає перед людиною за свою діяльність (ст. 3), а можливість обмеження конституційних прав і свобод обумовлена як за обсягом, так і за часом лише у випадках, передбачених законодавством.
Розглядаючи проблему, пов'язану із захистом прав і свобод людини, у першу чергу слід визначити необхідність дотримання і виконання нормативно-правових приписів із боку правоохоронних органів держави і перш за все міліції. Міліція як державний орган виконавчої влади забезпечує необхідний баланс між власними завданнями і правами громадян. Гарантією дотримання прав громадян с пряма вказівка законодавця на те, що міліція виконує свої завдання неупереджено в точній відповідності з законом. Слід акцентувати увагу ще на одному з важливих питань: ніякі виняткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції. Ця вимога, що викладена у ст. 5 Закону України "Про міліцію", повністю відповідає конституційній нормі про те, що ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом. Ніхто не зобов'язаний виконувати явно злочинні розпорядження чи накази (ст. 60 Конституції) і ніхто не має права примушувати їх виконувати. Так, згідно з п. 10 Дисциплінарного статуту органів внутрішніх справ, який затверджений Указом Президії Верховної Ради Української РСР 29 липня 1991 р., в разі одержання неправомірного наказу підлеглий зобов'язаний негайно доповісти про неправомірність наказу особі, що його віддала. У разі підтвердження наказу - не виконувати його, а доповісти старшому прямому начальнику. За віддання і виконання явно злочинного розпорядження чи наказу в залежності від характеру скоєного правопорушення та його наслідків винна особа може бути притягнута до того чи іншого виду юридичної відповідальності згідно з чинним законодавством. Зміст цих положень поширюється і на випадки безпідставного розширення завдань, що поставлені перед міліцією використанням її особового складу не за призначенням, тобто залучення до виконання завдань, не передбачених законом.
У законі про міліцію вперше вміщені конституційні положення про те, що вона поважає гідність особи і виявляє до неї гуманне ставлення, захищає права людини незалежно від її соціального походження, майнового та іншого стану, расової та національної належності, громадянства, ставлення до релігії, політичних та інших переконань. У той же час правопорушення чи злочин дає підстави міліції притягнути особу, незважаючи на її соціально-правові ознаки до відповідальності. Тобто закон закріплює принцип, за яким "перед законом усі рівні". У теорії кримінального права цей принцип називається принципом "суб'єктивної осудності". [5]
У реалізації прав і свобод людини, на які ніхто не може посягати, суттєве значення має попередження і припинення дій, які направлені на порушення чужих суб'єктивних прав, нанесення шкоди іншому, навколишньому середовищу тощо. Мова перш за все йде про надання допомоги суб'єктам права в реалізації прав, свобод і обов'язків. Держава не тільки не повинна втручатися у використання людиною цих прав і свобод, але й зобов'язана забезпечити їх реалізацію та захист.
Проте реальне становище зовсім інше: людина знаходиться в залежності від держави, а не держава залежить від неї (приклади: зубожіння населення, безробіття, невиплата заробітної платні, пенсій, стипендій тощо). Звернення людини до держави і її органів, до конституційних правових норм позитивного ефекту, як правило, не приносить в силу відсутності механізму реалізації правових норм-принципів. Законодавчі та виконавчі структури держави не достатньо реагують на потреби і запити людини в силу свого відособленого становище. Статті 56 та 62 Конституції України проголошують, що кожен має Право на матеріальний захист (принцип майнової відповідальності). Конституційна норма спрямована на захист громадян, які потерпіли від свавілля органів державної влади, місцевого самоврядування, правоохоронних органів під час здійснення ними управлінських функцій (ст. 62). Держава взяла на себе гарантії поновлення порушених прав і відшкодування шкоди, завданої внаслідок незаконного засудження, притягнення як обвинуваченого, затримання, застосування запобіжного заходу та в разі незаконного продовження виконання покарання у випадках, коли кримінальний закон, який усуває карність діяння, набрав чинності (ст. 62).
Проголошені Конституцією права на відшкодування матеріальної та моральної шкоди, знайшли своє відображення і в Законі України "Про порядок відшкодування шкоди, завданої громадянинові незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду". [6] У Постанові Верховної Ради України про надання йому чинності вказується, що положення щодо застосування цього закону приймаються Міністерством юстиції України, Генеральною прокуратурою України та Міністерством фінансів України за погодженням з Верховним Судом України, МВС України і Службою безпеки України. Виникає закономірне запитання. Чому не держава (уряд) несе відповідальність за заподіяну людині шкоду? Чому положення цього закону повинні погоджуватися з тими відомствами, які порушили права громадянина?
Судова статистика показує, що у 1997 р. збільшилось число осіб, справи у відношенні яких закрито, - 18674 особи (+17,5% проти 1996 р.), з них по справах публічного обвинувачення - 13999 (+19,2). Тривожать інші дані: за відсутністю події та складу злочину або за недоведеністю обвинувачення закрито справ публічного обвинувачення щодо 867 осіб (+116,7), виправдано 394 особи (+4,2). [7) Якщо до цього додати, що в 1997 р. зросло число кримінальних справ, по яких обвинувачені не віддані до суду, відкликаних прокурорами із судів у порядку ст. 232 КПК України -3288 (+22,5), на додаткове розслідування повернуто справ публічного обвинувачення на 26317 осіб, або на 4,1% більше ніж у 1996 р., то видно, що проблема законності, також і відшкодування завданої шкоди, у державі не вирішена.
Завантажити реферат