Матеріали дослідження показали, що буквально одиницям із числа незаконно притягнутих до кримінальної відповідальності були відшкодовані матеріальні і моральні збитки. Причина банальна - відсутність коштів. Це не що інше, як свавілля держави в особі відповідних правоохоронних органів. Більшість громадян в силу або незнання закону або невіри в справедливість із позовом до суду не звертаються. Відсутня і єдина інформаційна база щодо фінансової, судової та правоохоронної практики відшкодування заподіяної громадянинові шкоди незаконними діями органів дізнання, попереднього слідства, прокуратури і суду.
Вирішення проблем бачиться в необхідності внесення в державний бюджет окремої витратної статті на відшкодування шкоди, завданої громадянинові не тільки незаконними діями правоохоронних органів, а й інших органів державної влади, місцевого самоврядування або їх співробітників, як це передбачено Конституцією України. Потрібен також механізм звернення громадян до відповідних органів міжнародних організацій, членом яких є Україна, про недотримання вимог Конституції України та інших законів з боку відповідних державних органів та їх посадових осіб.
У розвитку цієї проблематики знаходиться право громадянина (потерпілого) на відшкодування заподіяної злочином шкоди. Так у 1997 р. в судах зросло число потерпілих, яким злочинами було завдано моральної та матеріальної шкоди - 145272 (+4,1) на загальну суму 297 млн. гривен. Із загального числа потерпілих: шкоду здоров'ю було завдано 26443 особам (+1,6), життю - 6765 (-0,8). Цивільні позови були задоволені на 73 млн. грн. У той же час зменшилось застосування до засуджених додаткових мір покарання у вигляді конфіскації майна за злочини проти державної та колективної власності з 49,1% у 1996 р. до 43,2% у 1997 р.; за хабарництво - з 48,2% до 40,0%.
Вирішальне значення для відшкодування збитків, завданих потерпілому злочином І виконання вироку суду в частині конфіскації майна, мають принципи-норми кримінального процесу і кримінального права.
Кримінально-процесуальний кодекс України визначає, що потерпілий - це особа, якій злочином заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду (ст. 49 КПК). Таке нормативно-правове визначення поняття потерпілого не повністю відповідає статусу особи, щодо якої вчинено злочин. Ця норма виключає з кола потерпілих особу, щодо якої небезпечне діяння вчинено неосудною особою, оскільки злочин - це протиправне, винне і карне діяння. Неосудна особа покаранню не підлягає. Проте діянням неосудного також заподіяно шкоду особі (моральну, фізичну, майнову), і така особа заінтересована в розкритті діяння, відшкодуванні шкоди і використанні для цього процесуальних прав Ця норма не узгоджується з конституційними засадами про те, що людина для держави є найвищою соціальною цінністю (ст. З Конституції). Отже, потребує уточнення в КПК поняття нормативно-правового визначення потерпілого Потерпілим має визнаватися особа, якій злочином чи іншим суспільно-небезпечним діянням заподіяно моральну, фізичну або майнову шкоду. Крім цього, вказане визначення в чинному КПК поняття потерпілого створює підстави для позбавлення статусу потерпілого особи, на яку готувалось посягання або вчинено замах. Щоправда, у Науково-практичному коментарі Кримінально-процесуального кодексу України 18} роз'яснюється, що в разі фактичного заподіяння шкоди особа має визнаватися потерпілою. Проте коментар - це не закон.
Здається, що кримінально-процесуальне законодавство не відповідає кримінальному, яке захищає особу, щодо якої було вчинено незакінчений злочин", І відповідно до ст. 17 КК передбачає кримінальну відповідальність за незакінчені діяння, оскільки готування до злочину і замах на нього, тобто виникнення загрози злочину, саме по собі е шкодою [9], і тому особа має наділятися правами потерпілого для участі в доказуванні. Отже, потерпілим має визнаватися і особа, коли є підстави вважати, що відносно неї вчинено незакінчений злочин.
Реалізація положень ст. З Конституції вимагає відповідності норм кримінального судочинства завданню захисту прав і свобод осіб, які потерпіли від злочинного посягання, забезпеченню відшкодування збитків, завданих злочином і виконанню вироку в частині конфіскації майна. Ст. 29 КПК України вказує, що при наявності достатніх даних (до речі, закон ніяк не визначає термін "достатність" -В. Г.) про те, що злочином завдано матеріальну шкоду потерпілому, підприємству, установі чи організації або заклад охорони здоров'я зазнав витрат на стаціонарне лікування потерпілого від злочину, орган дізнання, слідчий, прокурор і суд, не чекаючи, поки буде подано цивільний позов, мають вжити заходів до його забезпечення. Вказані заходи полягають:
а) у здійсненні активних оперативно-розшукових, слідчих і судових дій по виявленню майна обвинуваченого (підозрюваного), де б воно не знаходилося, або осіб, які за законом несуть матеріальну відповідальність за його дії (ч. 1 ст. 51 КПК);
б) накладенні арешту, складанні опису і, за необхідності, у вилученні або передачі на зберігання цього майна (ст. 126, 127 КПК).
Проте в цих кримінально-процесуальних нормах повинна бути чіткість і правове обґрунтування. Достатньо відмітити такі розмиті правові поняття як "достатні дані", "часткова відповідальність", "стягнення коштів, витрачених закладом охорони здоров'я на стаціонарне лікування особи, потерпілої від злочину, . за винятком випадку завдання такої шкоди при перевищенні меж необхідної оборони" (немов тут відсутній потерпілий -В. Г.), "суспільна небезпечність злочину" тощо.
Ці та інші неясності чинного законодавства, недоліки та неефективність правоохоронних органів, покликаних до забезпечення відшкодування збитків, завданих злочином, привели до того, що в 1997 р. підлягало стягненню збитків всім формам власності на суму 122368000 гри., стягнено 82870000 гри. або 68%, з них на користь держави підлягло стягненню 60205000 гри., стягнено 46873000 грн. або 78%.
У зв'язку з цим, не можна не погодитися, з рядом вчених (М.Й. Коржанський, П.А. Воробей, В.М. Щупаковський), які в кримінальному законодавстві визначають принцип "повного відшкодування заподіяної шкоди". Безумовно, вони мають рацію в тому, що цей принцип повною мірою випливає із загальних завдань права і засад співжиття людей, які вимагають захисту і поновлення права, відшкодування всіх збитків та заподіяної шкоди. Адже відсутність у кримінальному законі таких норм захисту свідчить про каральне, а не захисне призначення принципів-норм права. Наша позиція збігається з цими вченими в тому, що концепція кримінального закону - це концепція захисту, заміни карної функції кримінального закону функцією захисту потерпілого, функцією порушених злочином прав, свобод, інтересів особи. І не наша, і не вищеперерахованих авторів, а державна вина в тому, що засуджені в місцях позбавлення волі не працюють, а значить і не відшкодовують заподіяної злочином шкоди.
"Планові" амністії, які оголошує держава, ні до чого доброго не приводять. Це-тільки поповнення рядів безробітних, виток психологічно і фізично деградованих осіб, ще одні страждання для потерпілих або членів Їх сімей, професіоналізм злочинності, легалізація невідшкодованої потерпілому матеріальної та моральної шкоди.
Завантажити реферат