- комплексна еколого-економічна експертиза;
- створення екологічно справедливого ринку, при якому не отримує переваг у конкурентній боротьбі продукція з найгіршими екологічними характеристиками або яка виробляється за технологіями з відносно нешкідливим впливом на навколишнє середовище, а також знімається з обігу на ринку продукція, небезпечна для здоров’я і навколишнього середовища;
- зміна податкової політики в галузі охорони та раціонального використання довкілля;
- запровадження системи екологічного страхування (із прийняттям Закону “Про екологічне страхування”;
- запровадження системи екологічного аудиту;
- врахування природного фактора при економічній оцінці господарських рішень.
Законом України “Про охорону навколишнього середовища” (1991 р.) започатковано функціонування багатьох економічних інструментів не лише для виявлення та оцінки екологічно проблемних ситуацій, а й для аналізу екологічної безпеки в регіоні (що передбачає вивчення природно-ресурсного потенціалу і комплексного використання природних ресурсів), регулювання процесу природокористування.
Нині економічний механізм екологічного регулювання в Україні ґрунтується на концепції платності природокористування. Позитивні моменти економічного механізму екологічного управління полягають у тому, що завдяки його економічним інструментам були опрацьовані основи платного природокористування, й економічний інструментарій є єдиним засобом, який дозволяє забезпечити надходження фінансових ресурсів в обсягах, необхідних для ліквідації наслідків забруднення навколишнього природного середовища [1].
Під екологічним управлінням прийнято розуміти поетапний процес розробки й реалізації стратегічних і тактичних рішень, спрямованих на раціональне використання та охорону навколишнього природного середовища на організаційних, економічних і правових засадах.
Головне завдання в управлінні й регулюванні водного господарства полягає в повному і своєчасному задоволенні потреб усіх водоспоживачів та водокористувачів у високоякісних водних ресурсах із урахуванням дотримання екологічних вимог, критеріїв, обмежень і стандартів. Крім того, управлінську діяльність водогосподарських органів слід спрямувати на радикальне екологічне оздоровлення рік, озер та інших водойм, які становлять єдиний водний фонд держави, а також на організацію здійснення заходів щодо відтворення та охорони поверхневих вод.
Складність регулювання водних відносин обумовлюється специфікою природних вод як компонента природного середовища і виробничого ресурсу для більшості галузей народного господарства. Водноресурсна забезпеченість позначається на ефективності економіки як окремих регіонів, так і держави в цілому, оскільки наявність і якісний стан водних ресурсів впливають на розміщення і функціонування господарських об’єктів і вартісні характеристики виробленої продукції.
Оскільки питання водопостачання населення та різних галузей економіки високоякісною і в достатній кількості водою гостро стоїть на Україні, то вирішити це завдання можливо лише за умови створення комплексних систем управління використанням водних ресурсів. У багатьох країнах поширена така форма територіального управління, яка передбачає двоступінчасту систему (один місцевий, а один державний орган). Але найдосконалішою формою є державні органи управління водним господарством.
Структура державного управління водним господарством у галузі використання, охорони та відтворення водних ресурсів регламентується Водним кодексом України. Територіальна організація водокористування повинна базуватися на таких основних принципах:
- річкові системи (басейни) як природні об’єкти нерозривно пов’язані з територією, і право власності на них повинно розглядатися разом із правом власності на відповідні території;
- водні ресурси, які формуються і переміщуються у щорічно відновлюваних об’ємах в інші райони, необхідно розглядати як складову єдиного гідрологічного циклу в межах всієї водозбірної площі басейну, що однаковою мірою належить всій території і всім водокористувачам;
- використання водних джерел допускається їх власником у будь-якій формі та для будь-яких цілей, якщо воно не змінює щорічно відновлювані об’єми і якість водних ресурсів, що надходять у нижче розміщені регіони;
- використання водних ресурсів усіма водокористувачами здійснюється на основі взаємоузгоджених схем. Для річкових басейнів із дефіцитом води право кожної території на певний об’єм води закріплюється у вигляді визначеної частки відновлюваних ресурсів, що формуються в басейні.
Державна система регулювання водоохоронних відносин, згідно з Водним кодексом України, передбачає здійснення функціональної і територіальної організації. Функціональна організація полягає в розподілі компетенцій у галузі будівництва, експлуатації водогосподарських систем і водокористування (Держводгосп) та контролю за раціональним використанням, охороною вод. Територіальна організація включає розподіл функцій управління на адміністративно-територіальному рівні (ради відповідних адміністративних утворень) і не передбачає регулювання водних відносин у межах басейнів, що не відповідає генетичній суті функціонування водноресурсних джерел і їх охорони.
З урахуванням функціональної і територіальної організації управління схема взаємодії державних структур, які відповідають за певні аспекти водних відносин, набуває ієрархічної системи. У такому випадку узгодження управлінських рішень можна досягти за рахунок суміщення меж адміністративних утворень (районів) з контурами водноресурсних басейнів.
На рівні територіальних утворень управління водноресурсними джерелами може бути організовано на базі існуючих басейнових водогосподарських об’єднань, статус яких необхідно закріпити законодавчими актами.
Надаючи статусу самостійних установ територіальним виробничим відділенням (управлінням) басейнових водогосподарських об’єднань, забезпечується їх незалежність від місцевих органів влади і підконтрольність водоохоронним органам. При цьому функції контролю за дотриманням лімітів водоспоживання і скиду забруднених стоків доцільно покласти на басейнові водогосподарські об’єднання і їх територіальні підрозділи. Їх зацікавленість у дотриманні цих лімітів обумовлюється впровадженням ринкових відносин у сферу водокористування (плата за воду і скиди стічних вод, стягнення за екологічні порушення). Доцільно також покласти на водогосподарські об’єднання узгодження всіх заходів на території басейну, що порушують умови формування водного стоку. Басейнові водогосподарські об’єднання, отримуючи платежі й штрафи від водокористувачів, вносять їх у місцеві і державний бюджети за користування водноресурсними джерелами, а також відраховують штрафи за порушення екологічних вимог на підпорядкованих їм водних об’єктах.
Управлінські структури спроможні реалізувати регіональну водогосподарську і водоохоронну політику та сприяти стабілізації й оздоровленню стану водноресурсних джерел за умов чіткого виконання таких основних функцій: розробка та планування узгоджених рішень щодо регіонального управління водокористування і землекористування на різних адміністративних і басейнових рівнях; розробка нормативів лімітування водоспоживання і водовідведення та контроль за водоспоживанням підприємств і скидом забруднюючих речовин; проведення водогосподарського аудиту і менеджменту; стягнення платежів за водокористування і водовідведення та нагляд за проектуванням, будівництвом і експлуатацією водогосподарських об’єктів.
Завантажити реферат