Теорії наркозу. Види наркозів

Протипоказання: захворю­вання печінки, нирок, гіповолемія, виражена серцева недостатність, ад-ренокортикальна недостатність, відсутність спеціального випарника.

НАРКОЗ АЗОТУ ЗАКИСОМ

Азоту закис — це індиферентний газ, який у незміненому вигляді ви­діляється з організму головним чином через легені. У концентраціях, що не перевищують 80 %, не чинить нега­тивного впливу на функцію життєво важливих органів. Препарат не при­гнічує гемодинаміку, газообмін, не впливає на функцію печінки, нирок, незначно стимулює функцію симпа-то-адреналової системи.

Показання. Однокомпонент­ний наркоз азоту закисом внаслідок недостатньої анестетичної сили та на­явності збудження застосовується для аналгезії тільки при болісних маніпу­ляціях у акушерстві, стоматології, в амбулаторно-поліклінічній практиці. Азоту закис знайшов широке засто­сування як один із компонентів ком­бінованого наркозу у поєднанні з анал-гетиками, міорелаксантами, з препа­ратами для нейролептаналгезії та іншими загальними анестетичними засобами.

Наркоз азоту закисом можна про­водити за допомогою будь-якого нар­козного апарата, що має дозиметри для азоту закису та кисню. Як прави­ло, застосовують напівзакритий або напіввідкритий контур. Зниження тиску газу відбувається в редукторі. Під час проходження через нього азо­ту закису водяна пара, яка міститься в ньому в невеликих кількостях, кон­денсується, і вода може замерзнути, що призводить до поступового припи­нення подавання азоту закису. Це пов'язано з тим, що випаровування азоту закису супроводжується вбиран­ням тепла, і температура його може знизитися до точки замерзання води. Цього можна уникнути за допомогою спеціального редуктора або зігріван­ня місця його з'єднання з балоном. Для запобігання замерзанню у разі централізованого подання газу доціль­но відкривати кілька балонів. При наркозі азоту закисом можна викори­стовувати вбирач вуглекислоти.

Враховуючи небезпеку розвитку гіпоксії внаслідок неточного дозуван­ня, не рекомендують застосовувати азоту закису у концентрації понад 75 %, тобто у співвідношенні з кис­нем вище ніж 3:1 (наприклад, 6 л азо­ту закису та 2 л кисню). Маску слід щільно накладати на обличчя хворо­го, аби газонаркотична суміш не змішувалася з атмосферним повітрям. Припиняють наркоз шляхом повільно­го зниження концентрації анестетика. Після припинення подавання азоту закису треба протягом 4—5 хв інгалю-вати чистий кисень, оскільки якщо одразу припинити подавання кисню, азоту закис швидко дифундує з крові в альвеоли і, змішуючись з атмосферним повітрям, знизить альвеолярну концен­трацію кисню нижче за нормальні ве­личини. Виникне так звана дифузійна гіпоксія.

Стадія аналгезії досягається за інга­ляції 50— 66 % азоту закису, тобто за використання його з киснем у співвідношенні 1:1 чи 2:1. У ослабле­них хворих з тривалим патологічним процесом та у хворих з інтоксикацією навіть така концентрація препарату може призвести до виключення свідо­мості. У багатьох пацієнтів спостері­гається рухове та мовне збудження (у фізично міцних осіб, у хворих із лабільною психікою, в осіб, що зло­вживають алкоголем).

За допомогою збільшення концен­трації азоту закису до 75 % у ослабле­них хворих після посиленої премеди-кації можна досягти 1-го рівня хірур­гічної стадії, що дозволяє виконувати невеликі оперативні втручання, болючі лікувальні та діагностичні маніпуляції, які не потребують м'язової релаксації.

До позитивних якостей азоту закису належать:

1) вибухобезпечність;

2) відсутність подразного впливу на дихальні шляхи;

3) швидке та приємне для хворого введення в стан наркозу та виведення з нього;

4) виражений аналгетичний ефект;

5) відсутність негативного впливу на основні життєво важливі функції та паренхіматозні органи;

7) порівняно невисока вартість.

Недоліки:

1) мала анестетична сила його та часто неможливість досягти хірургіч­ної стадії наркозу й м'язового роз­слаблення;

2) наявність збудження, особливо у дітей з лабільною психікою та в осіб, що зловживають алкоголем.

НЕІНГАЛЯЦІЙНИЙ НАРКОЗ

Основним видом неінгаляційного наркозу є внутрішньовенний. Знач­но рідше застосовують прямокишко-вий, внутрішньом'язовий, внутріш-ньокістковий, підшкірний, гіпно- та електронаркоз. Деякі з цих методів (підшкірний) становлять тільки істо­ричний інтерес, бо в наш час не ви­користовуються. Інші види наркозу (прямокишковий, внутрішньом'язо­вий, гіпнонаркоз) використовують обмежено, за особливими показання­ми, ще інші (електронаркоз) — пере­бувають у стадії розробки та вивчення.

На сьогодні найбільш широко ви­користовують три препарати з корот­кою наркотичною дією: гексенал — похідне барбітурової кислоти, тіопен-тал-натрій — похідне тіобарбітурової кислоти та кетамін.

БАРБІТУРОВИЙ НАРКОЗ

Тіопентал-натрій (пентотал-нат-рш, тіопентон) — кристалічний по­рошок жовтуватого чи жовтувато-зеле­нуватого кольору із слабким запахом часнику. Водний розчин має чітко виражену основну реакцію, випадає в осад. 1— 2 % розчин готують безпо­середньо перед внутрішньовенним уведенням. Загальна доза препарату не повинна перевищувати 1 г сухої речовини, найчастіше його уводять у дозі 7—10 мг/кг, хоча його наркотич­на сила трохи більша, ніжу гексеналу. Вимкнення свідомості настає через 1,5—2 хв, тривалість наркотичного сну — 20—25 хв. У разі випадкового підшкірного введення тіопентал-натрій може спричинити некроз жирової тка­нини, а у разі попадання в артерію — її різкий спазм, що може призвести до розвитку гангрени кінцівки.

Потрапляючи у кров, більшість бар­бітуратів (75 %) зв'язується з білками, і лише частина їх справляє наркотич­ну дію. Тому за гіпопротеїнемії неве­личкі дози анестетиків справляють ви­ражену наркотичну дію. Ступінь зв'я­зування барбітуратів білками залежить від рН крові: за ацидозу вона змен­шується, що збільшує чутливість ор­ганізму до барбітуратів, а за алкало­зу — збільшується. Барбітурати погли­наються органами і тканинами, що ма­ють добру перфузію (серцем, нир­ками, ЦНС, печінкою тощо). Вирі­шальну роль у руйнуванні барбіту­ратів грає печінка. Ступінь інактивації їх у печінці значною мірою залежить від інтенсивності у ній вуглеводного обміну. Печінка, що бідна на гліко­ген, значно повільніше руйнує бар­бітурати.

Наркотична дія барбітуратів пов'я­зана з пригнобленням ними ретику­лярної формації стовбура мозку. Похідні барбітурової кислоти володі­ють наркотичним впливом, проте не дають аналгетичного ефекту.

Барбітурати пригнічують дихання, аж до повної зупинки. Однак навіть у разі глибокого барбітурового наркозу залишаються ковтальні та гортанні реф-лекси, підвищується тонус м'язів бронхів. Тому подразнення гортані та горла може спричинити кашель, ги­кавку, ларингоспазм. Посилення то­нусу блукаючого нерва під впливом барбітуратів (особливо тіопентал -натрію) може призвести до бронхіо-лоспазму або зупинки серця під час інтубації чи бронхоскопії.

Барбітурати значною мірою вплива­ють на серцево- судинну діяльність, що призводить до розвитку гіпотензії.

Тіопентал-натрій та гексенал не збільшують чутливості серця до кате-холамінів. У звичних дозах барбітура­ти не справляють негативного впливу на здорову печінку. У разі ж порушен­ня функції печінки під їх впливом ці розлади можуть посилюватись. На нирки барбітурати прямого впливу не мають.