Розвиток хірургії в україні

У Київській Русі медицини, яку б очолювали лікарі, не було. У містах серед представників різних професій були особи, які займалися лікуванням. Для більшості з них воно було не ос­новним, а додатковим заробітком. Лише із збільшенням населення міст (за часів найбільшого розвитку населення стародавнього Києва досягло 100 ти­сяч) з'явився попит на медичну допо­могу, що сприяло виділенню значної кількості людей, для яких лікувальна справа стала основною професією, ча­стіше спадковою. Основою знань цих лікарів-ремісників був віковий досвід народної емпіричної медицини з еле­ментами містичного характеру. Вже у ці часи окремі з них "спеціалізувалися" на лікуванні ран, переломів, пусканні крові (рудомети), інші — на замовлянні зубів (зубоволоки), лікуванні очей, родопомочі тощо.

У ранніх збірниках законів ("Руська правда", XI ст.) згадується про лікарів і винагороду їм за лікування.

Поруч із лікарями-ремісниками з корінного населення при окремих кня­жих дворах, у великих містах практи­кували й приїжджі лікарі-чужинці з країн Заходу і Сходу. Вони знайомили наших лікарів з лікувальними метода­ми своїх країн і в свою чергу запозича­

ли наші терапевтичні засоби, зокрема застосування лікарських рослин.

Належну увагу лікарській справі приділяла княгиня Ольга. Вона засну­вала в Києві лікарні, а догляд за хво­рими доручила жінкам. Князь Володи­мир Великий у 996 p. та князь Ярослав Мудрий у 1096 p. закріпили право ліку­вати за монастирями.

За грецькими зразками при монас­тирях і великих церквах, передусім при Києво-Печерському монастирі, влаш­товуються притулки для хворих та інвалідів. Серед монахів виділяються особи, які спеціально присвячують себе піклуванню про хворих і їх лікування. Звичайно, вони найпершими ліками вважали молитви, але вдавалися й до засобів народної медицини.

"Києво-Печерський патерик" доніс до нас відомості про монаха Агапіта, що в XI ст. лікував у Києво-Печерській лаврі.

Першим визначним лікарем-жінкою України була онука Володимира Моно-маха — Євпраксія Мстиславівна, яка народилася у 1108 p., виховувалася при княжому дворі і здобула енциклопедич­ну освіту. Вона почала свою лікарську діяльність молоденькою дівчиною і ус-пшіно лікувала хворих з усього Києва. Після одруження з візантійським царевичем у 1152 p. вона продовжувала свою медичну освіту, навчаючись у най­кращих лікарів Візантійської імперії. Свій досвід і знання Євпраксія викла­ла у науковому трактаті "Мазі" та пер­шій в Русі науковій праці, написаній українською мовою, яка є своєрідною енциклопедією тодішніх медичних знань. Тепер ця книжка зберігається в бібліотеці Лоренцо Медічі у Флоренції в Італії.

У часи розквіту в Київській Русі були й спеціальні праці медичного змісту, в яких подавалися відомості про ліку­вання хвороб, виходячи як з багатові­кового емпіричного досвіду нашого на­роду, так і з писемних джерел старо­давніх учених, які потрапляли до нас з інших країн.

Найдавнішим випадком хірургічно­го лікування, що згадується у писем­них джерелах, є "рєзаньє желве", тоб­то вирізування пухлини, зроблене у 1076 p. Святославу Ярославичу.

У 1237—1243 pp. усі землі Київсь­кої Русі опинилися в тяжкій татаро-мон-гольській неволі. Глибокий занепад економічного і культурного життя на­роду не сприяв розвитку лікувальної справи в ті часи. Найменше потерпіли від кочівників західні українські землі — Волинь і Галичина.

Під час навали кочівників кількість покалічених, хворих, тих, хто потре­бував опіки й хірургічної допомоги, значно збільшилася. Але глибокий за­гальний занепад економічного і куль­турного життя народу гальмував роз­виток лікувальної справи. Припиня­ються також зв'язки з Візантією, південними і західними слов'янськи­ми народами.

У XIII ст. у Львові, який не був оку­пований татаро-монголами, медицина розвивалася далі, організувалися перші громадські лікарні.

У XIV ст. в Русі склалися відносно сприятливі умови для розвитку меди­цини.

yXVcr. починають готувати лікарів у Краківському університеті, а пізніше — в Замойській академії (в м. Замос-гі побли­зу Львова). При академії був шпиталь на 40 ліжок. Замойська академія про­існувала 190 років.

Незважаючи на скромні можливос­ті медичних факультетів Кракова і За-мостя, вони відіграли позитивну роль у поширенні наукових медичних знань серед населення наших земель. Кількість випускників цих шкіл, особ­ливо українців і білорусів, була неве­ликою. Окремі з них, отримавши зван­ня ліценціатів медицини, продовжува­ли своє навчання в університетах Італії, де здобули вчений ступінь док­тора медицини. Серед них Юрій Ко-термак-Дрогобич, Георгій Франціско Скорина, Пилип Ляшковський.

У 1445 p. у Львові було обладнано першу в Україні аптеку. У XVII ст. такі аптеки відкрито в Чигирині, Києві, Ніжині.

Першим вищим навчальним закла­дом в Україні була Києво-Могилянська колегія, яку заснував у 1671 p. Петро Могила шляхом об'єднання школи Київського братства зі школою/Києво-Печерської лаври.

У 1701 p. вона стала Київською ака­демією. Багато ії вихованців були відо­мими вченими, засновниками медици­ни, зокрема Нестор Максимович-Амбо-дик, Андрієвський, Шумлянський. Збільшується кількість шпиталів та ліка­рень, відкриваються урядовий військо- . вий шпиталь у Києві, державні лікарні в Кременчуці, Полтаві, Ромнах, Лубнах.

У королівській Польщі і підлеглих їй українських землях лікарська справа була поза увагою і контролем державної вла­ди. Широкі маси населення обслугову­вали не дипломовані лікарі, а лікуваль­ники-ремісники, відомі під назваю цирульників.

У Київському центральному архіві зберігається копія статуту цеху цируль­ників XVIII ст. У ньому обсяг їх діяль­ності окреслювався так: "Оное мастер-ство цирульников имеет стоять в том:

бреить, кров жилную й зашкурную пус­кать, рани гоить рубание й стреляньїе, а особенно в вириваний зуба й в изле-чении французской й шолудной болез-ней, в поставке крастером й шлифова-нии бритов". Як бачимо, вся травматологія, лікування венеричних, шкір­них хвороб, захворювання зубів були в компетенції цирульників.

Крім цехових цирульників, у великих містах медичною практикою займалося багато осіб, які в цехи з тієї чи тієї при­чини не входили. Називали їх "партача­ми" (приватниками). Між цими група­ми постійно велася боротьба.

Після скасування кріпацтва справа медичної допомоги сільському населен­ню була зосереджена в земських упра­вах, де керівна роль належала поміщи­кам-дворянам. В Україні земство спо­чатку було введене на лівобережжі і тільки в 1905 p. — на правобережжі.

Значне поширення в селах різних епідемічних захворювань, велика смертність населення, особливо дітей, змусили новостворені земські управи звернути увагу на медичну справу. Для обслуговування сільського населення стали запрошувати лікарів. Вони по­винні були подавати медичну допомогу з усіх галузей медицини, в тому числі й хірургії. Лікарі ці пізніше сфор­мувалися у таких видатних хірургів, як О. Богаєвський, Б. Козловський, Л-Малинівський.