Центрами медичної освіти в Західній Європі були університети, відкриті у VІІ ст. – в Солерно; у ХІІ-ХІІІ ст. – у Болоньї (1158 р.), Парижі (1125 р.), Падуб, Оксфорді; у ХІХ ст. – у Празі (1348 р.), Відні, Кракові (1364 р.). Спочатку це були приватні навчальні об’єднання, але згодом вони цілком потрапили в залежність від церкви, яка контролювала статути, уклад життя, навчальні плани університетів. Що ж до філософських медичних обґрунтувань, то в університетах було офіційно визнано вчення Гелена.
Подорожі, географічні відкриття і колоніальне загарбання земель збагатили медицину ліками. До Європи почали привозити опій, камфору, хінну кору, плоди какао, гваякове дерево, коріння ялапи тощо.
Великий фактичний матеріал, зібраний алхіміками, а потім поставлений на матеріалістичну основу, підготовив швидкий розвиток хімії. З’явився новий її напрямок – ятрохімія, або лікувальна хімія, яка є початком фармацевтичної хімії.
Скіфи, що жили у Північному Причорномор’ї, з лікарських рослин вживали солодку, так званий скіфський корінь (деякі автори вважають, що це редька), кор. (певно, орний корінь), різні види полину, особливо понтійського. Агариком, що росте на річці Агара (Берда), лікували рани. Із рослини алінда, що росте в річці Танаїсі (Дон), добували сік, який запобігає простуді.
Геродот писав, що скіфи-землероби вживали як ліки (крім злакових) цибулю, часник, коноплі, березовий сік, подорожник, корінь алтеї, хрін, редьку, щавель, льон, дьоготь, а також зміїну отруту. Для бальзамування трупів вони використовувати ладан, купер, селеру, аніс і деякі хімічні речовини.
Першими документами, що дають відомості про історію розвитку лікознавства на Русі, є літописи. Одне х найбільш ранніх джерел, в якому згадується про існування лікарів у Київській Русі, - церковний устав Володимира Святославовича, написаний у Х ст. (996 р.).
Оскільки на Русі ліки називалися зіллям, то й установи, що готували та відпускали їх, називалися “зеленями” (звідси зелейник).
Джерелом лікарських засобів медичної практики в основному були рослини, з яких готували “лікарське зілля” і для внутрішнього, і для зовнішнього вживання, Найчастіше використовували аїр, лопух (кореневище); березу (листя, бруньки, сік); борщівик, буркун, любисток, хвощ (траву); бобівник, суниці, м’яту, подорожник, черемху, шавлію (листя); дуб, дягель, півонію. редьку, хрін (коріння); яловець (ягоди); часник, цибулю (цибулини) тощо.
У рукописних лікарських порадниках ХVІІ ст. докладно описуються технологічні процеси готування ліків. Ці відомості стали основним джерелом для складання рукописних фармакопей.
Тодішні аптеки відігравали велику роль у піднесенні вітчизняної фармації і таких наук, як ботаніка та хімія.
В аптеках готували порошки, розчини, сиропи, бальзами, еліксири, есенції, декокти (“Лади”), олійні екстракти, пластирі, всіляка мазі, пілюлі (“коточки”), таблетки (“трохиці”), пастилки (“леваші”), супозиторії (“Гвіздочки”), оксимелі (“Меди”) та ін.
Важкий історичний період уярмлення України польсько-шляхетними поневолювачами негативно позначився і на розвитку лікарського обслуговування населення.
За Богдана Хмельницького Україна була поділена на 16 полків. У полкових містах були медичні центри з аптечними, які обслуговували в основному козацьку верхівку.
У міста підвладних Речі Посполитій, приватні аптеки з’являються тільки в другій половині ХVІІ ст. – в Кам’янці-Подільському, Луцьку, Крем’янці, Вінниці, Корсуні, Богуславі, Умані, Житомирі. Кількість аптек на Правобережжі значно зростає після возз’єднання його з Лівобережжям.
На Лівобережній Україні у ХVІІІ ст було створено чотири полки: Харківський, Охтирський, Сумський та Острогозький. У кожному полковому місті для медичного обслуговування населення були міські лікарі, на яких покладались і функції аптекарів.
Усім казенним, міським і військовим аптекам України постачали лікарську рослину сировину і виготовлені в лабораторії ліки – спочатку казенна, так звана польова, аптека в Лубнах, а з 1778 р. – Харківська казенна аптека. Велику роль у лікарському обслуговуванні Лівобережжя відігравала також Кременчуцька аптека.
В асортименті лікарських речовин у той час переважали рослини (80%), потім ішли хімікати (9-10%) і речовини тваринного походження (7%).
На сході України державні аптеки диктували правила суворого контролю за діяльністю приватних аптек. Ліки відпускали за таксою і в медичному асортименті; в аптеках працювали кваліфіковані працівники.
На Правобережжі, яке залишалося під владою Польщі до 1795 р., і в Західній Україні, що була під владою Австро-Угорщини, лікарське обслуговування перебувало в руках приватних осіб і монастирів.
Сільське населення, яке становило 76% всього населення країни, фактично було позбавлене можливості користуватися ліками.
Згідно з декретами і розпорядженнями про санітарну службу й діяльність аптек (1772 р.), аптекам у Галичині не дозволялося лікувати, а лікарям - відпускати й готувати ліки. Монастирські аптеки було закрито. Не було чіткого розмежування між аптеками і крамницями, які продавали різні товари.
Використана література:
1.Організація і економіка фармацевтичної справи І.М.Гунський.
2.Верхратський С.А. Історія медицини.
3.Наталя Бенюх. Історія фармації Галичини.
Завантажити реферат