Розвиток медичних знань в Україні ХVII-XVIII ст.

План

1. Розвиток медичних знань у світі в 17-18 століттях.

2. Розвиток медичних знань в Україні 17-18 ст.

1. Перш ніж говорити про розвиток медичних знань, варто розкрити загальну картину медичних знань та їх становлення у світі загалом. Адже медичні знання на території України так чи інакше розвивалися під впливом медичних знань інших країн.

Перехід від схоластичного до механіко-математичного розгляду природи дуже вплинув на розвиток М. Англ. лікар У. Гарвей створив навчання про кровообіг (1628), заклавши таким чином основи сучасної фізіології. Метод У. Гарвея був уже не тільки описовим, але й експериментальним, із застосуванням математичного розрахунку. Яскравий приклад впливу фізики на медицину — винахід збільшувальних приладів (мікроскопа) і розвиток мікроскопії.

В області практичної медицини найбільш важливими подіями 16 в. були створення італійським лікарем Дж. Фракасторо навчання про контагіозні (заразних) хворобах і розробка перших наукових основ хірургії франц. лікарем А. Парі.

В другій половині 18 ст. були закладені основи військової і морської гігієни. Роботи російського лікаря Д. Самойловича про чум, опубліковані в другій половині 18 ст., дозволяють вважати його одним з основоположників епідеміології.

Умови для теоретич. узагальнень в області М. були створені прогресом фізики, хімії і біології на рубежі 18—19 ст.: відкриття ролі кисню в горінні і подиху, закону збереження і перетворення енергії, початок синтезу органічних речовин, розробка навчання про повноцінне харчування, вивчення хімічних процесів у живому організмі, що привело до виникнення біохімії” і т.д.

Серед багатьох видатних імен в історії меди­цини Відродження залишив Едвард Дженнер (1719-1823), якому людство зобо­в'язане введенням у широку практику як запобіжного способу щеплення коров'ячої віспи.

Епідемії віспи були страш­ним лихом для людства, особливо у період Відродження. В цей час у Європі хворіло на віспу щороку до 12 мільйонів чоловік, з них вмирало 1,5-2 міль­йони, значна частина тих, що перехворіли, втрачала зір. Велика смертність (до 90-95 %) спостерігалась у країнах, куди її за­носили вперше. Такі нищівні епідемії були в Сибіру в XVII ст. Європейські завойовники і перші переселенці в Америці штучно поширювали віспу між індійцями для знищення їх. Здавна суто емпірично було помічено, що ті, хто перехворів навіть і на легку форму віспи, набувають стійкої несприйнятливості до хвороби. Але щеплення — варіоляція — інколи викликали дуже тяжке, а то й смертельне захворювання. Особа, якій зробили щеплення, крім того, могла стати джерелом зараження для довколишніх.

Едварду Дженнеру належить велика історична заслуга вве­дення в медичну практику запобіжних щеплень коров'ячої віспи (вакцинація) замість небезпечних щеплень віспи від людини.

Дженнер по одержанні медичної освіти працював інтерном у Дж. Гунте­ра, пізніше — лікарем сільських общин. У процесі роботи він довідався, що, за переконанням селян, особи, які перехворіли на коров'ячу віспу (соwpox), не хворіють на людську віспу. Про це Дженнер повідомив Гунтерові, який по­радив йому пильно вивчати цю справу. Дженнер протягом 20 років, просте­живши за рядом осіб, що перехворіли на коров'ячу віспу, зміг пересвідчитись в їхньому імунітеті під час нерідких у ті часи вибухів епідемій натуральної віспи. Він вивчив, які щеплення, з яких саме висипних захворювань у корів, відомих під загальною назвою сотурох, дають імунітет і в який період за­хворювання ці щеплення найбільш дійові. Маючи вже такий досвід, Дженнер 14.У.1796 р. дозволив собі прищепити вміст віспяної пустули з руки служ­ниці сусіднього фермера, що хворіла на коров'ячу віспу, хлопчикові Джонсові Фіпсу, якому пізніше було прищеплено натуральну віспу, що не спричини­лось до захворювання. Лише через два роки Дженнер опублікував свої спо­стереження англійською мовою. Запропонована ним запобіжна вакцинація швидко набула поширення в різних країнах на різних континентах. Після ко­роткого перебування в Лондоні для популяризації вакцинації Дженнер по­вернувся на попереднє місце сільського лікаря, де й прожив усе своє жит­тя, незважаючи на численні почесні запрошення з різних країн. Він не забував Джонса Фіпса, побудував йому будинок і посадив навколо нього розарій.

Запропонований Дженнером спосіб вакцинації не дістав у Англії підтримки і не був навіть опублікований Лондонським «Королівським товариством». У другій половині XIX ст. в Англії було організовано навіть противакцинаційну лігу, яка добилася скасування обов'язкового щеплення віспи, внаслідок чого в Ан­глії спостерігалися великі спалахи віспи навіть у порівняно недав­ні часи.

2. Ще з давніх-давен розвивалися медичні знання в Україні. Так, ця галузь у Київській Русі (як і у всьому середньовіччі) була добре розвинена, подекуди навіть краще за сучасну, так звану народну, медицину. Критика середньовічних лікарів з боку репрезентантів нової (ренесансної) науки необ'єктивна і несправедлива; вони не були такими невігласами, якими їх часом намагаються зобразити.

Лікар (знахар) був досить популярним в Стародавній Русі. "Льчці" (від "лікувати") існували в усіх більш-менш значних містах і мали тут фахову практику.

Лікування "зелієм", тобто ліками рослинного походження, теж було поширене з найдавніших на території України. Тогочасні лікарі володіли знаннями, нагромадженими протягом століть. Наші предки знали лікувальні властивості численних рослин і вміли успішно оперувати своїми знаннями. На жаль, і цей досвід значною мірою згубився в новітні часи внаслідок захоплення хіміотерапією, яка не так сприяє видужанню організму, як викликає побіжні процеси, у тому числі й шкідливі для здоров'я.

Третім найпоширенішим лікувальним чинником давніх епох була фізіотерапія — застосування різного роду процедур з тими або іншими наслідками. Це — різноманітні компреси й пов'язки, масаж, мастила й протирання, клістири, кровопускання, лазня тощо, які широко застосовувалися середньовічними лікарями.

Історія України XVIІ—XVIIІ ст. характери­зується запеклою боротьбою українського на­роду за свою національну самобутність, велику і почесну роль у якій відіграли українські козаки. Медичну допомогу пораненим і хворим воїнам-козакам подавали здебільшого народні ціли­телі. Та й самі козаки володіли певними прийо­мами само- і взаємодопомоги: вміли пускати кров, виривати зуби, накладати лещата при пе­реломах тощо.

Велику підтримку мали шпиталі з боку ук­раїнських православних братств, які почали ство­рюватися з середини XV ст. У 1591 р. Львівське братство заклало великий шпиталь у Львові. У 1629 р. було відкрито шпиталь у Києві. В XVII ст. при багатьох українських військових полках були свої шпиталі.

Варто згадати і про своєрідну діяльність цехів цирульників, які почали з'являтися у XV ст. Такі

цехи були у Львові, Києві, Луцьку, Кам'янці-Подільському та інших містах України. Крім го­ління, тут навчали подавати медичну допомогу, особливо при травмах, пораненнях, переломах кісток, кровотечах. Без перебільшення можна сказати, що цирульники, попри критичного став­лення до них з боку дипломованих лікарів, відіграли неабияку роль у поданні хірургічної допомоги, особливо пораненим у війнах.