Наукове управління не зневажало людським фактором. Важливим внеском цієї школи було систематичне використання стимулювання з метою зацікавити працівників у збільшенні продуктивності й обсягу виробництва. Передбачалася також можливість невеликого відпочинку і неминучих перерв у виробництві. Так що кількість часу, виділювана на виконання певних завдань, була справедливо встановлена. Це давало керівництву можливість установити норми виробництва, що були виконані, і платити додатково тим, хто перевищував установлений мінімум. Ключовим елементом у даному підході було те, що люди, які робили більше, винагороджувалися більше. Автори робіт з наукового управління також визнавали важливість добору людей, що фізично й інтелектуально відповідали виконуваній ними роботі, вони також підкреслювали велике значення навчання.
Наукове управління також виступало в захист відділення управлінських функцій обмірковування і планування від фактичного виконання роботи. Тейлор і його сучасники фактично визнавали, що робота з управління – це визначена спеціальність, і що організація в цілому виграє, якщо кожна група працівників зосередиться на тому, що вона робить краще за все. Цей підхід різко контрастував зі старою системою, при якій робочі самі планували свою роботу.
Концепція наукового управління стала серйозним переломним етапом, завдяки якому, управління стало широко визнаватися як самостійна галузь наукових досліджень.
З розвитком промисловості управління не могло базуватися на такій примітивній основі. Тейлор прийшов до думки організувати працю, що «припускає вироблення численних правил, законів і формул, що замінять собою особисті судження індивідуального працівника і які можуть бути з користю застосовувані тільки після того, як буде зроблений статистичний облік, вимір і так далі, їхньої дії». На думку Тейлора виконавець був не в змозі охопити виробничий процес у цілому, тим більше, що це постійно мінливе дійство. Таким чином, на початку століття роль керівника у вирішенні того, що робити виконавцю, як робити, у якому обсязі, виростала незмірно і регламентація роботи виконавця приймала крайні форми.
Тейлор розчленував усю роботу виконавця на складові частини. Окремі рухи були ним прохронометровані, а робочий день розписаний по секундах. Однак не варто думати, начебто хронометраж приводив лише до більш точного визначення можливості усього в результаті раціоналізації самої роботи і, зокрема, запровадження доцільних режимів змін праці і відпочинку.
Наприклад, висококваліфікований вантажник, що переносить протягом робочого дня 12,5 тонни вантажу, використовуючи методику, запропоновану Ф. Тейлором, переносив вантаж загальною вагою 47 тонн. Причому, як показав хронометраж, робітник працював лише 26 хвилин кожної години робочого часу, а відпочивав 34 хвилини, тобто більше половини робочого часу, що дозволяло йому менше утомлюватися.
Таким чином, Тейлор на практиці в ряді випадків відшукав той обсяг роботи, відповідним чином виконуючи який робітник найбільше раціонально може віддавати свою робочу силу протягом тривалого часу.
Теоретичні роботи Тейлора були обґрунтовані німецьким соціологом Максом Вебером, що і висунув передумови, що твердий порядок, підкріплений відповідними (розробленими Тейлором) правилами, є найбільш ефективним методом роботи.
Розчленовування виконуваної роботи на окремі складові елементи – рухи повинні бути, відповідно до теорії Тейлора-Вебера, піддані твердій регламентації і контролю.
Типовим для класичної школи є приклад досліджень Френка і Ліліан Гілберт, які, за допомогою спеціальних годинників - мікрохронометрів і кінокамери виявили й описали 17 основних елементарних рухів кисті руки, рекомендувавши їх у подальшому для раціональної організації праці.
Вебер думав, що функціонуючу організацію можна «розкласти» на складові частини і «пронормувати» роботу кожної з них. Такий поділ праці спеціалізує персонал і відповідно будує організацію по лінійній ознаці (тобто кожний відповідає за свої дії лише перед вищестоящим начальником). Крім того, Вебером були запропоновані й обґрунтовані інші думки по побудові бюрократичної системи. Зокрема він думав, що можна регламентувати і функції, і кількість керівників.
Організація розглядалася як замкнута система у відмінності від концепції наукового управління. Усередині цієї концепції зародилися ряд моделей управління. Одним із прикладів такої моделі може служити, так називана, ідеальна бюрократична модель Вебера. Основні характеристики моделі:
1. Уся діяльність по управлінню розчленовується на елементарні найпростіші операції, що припускає строге регламентування функцій, прав і обов'язків кожної з ланок управління. Це створює умови для використання фахівців, професіоналів.
2. Виробничо-технічна система будується на принципах ієрархії.
3. Діяльність виробничо-господарських систем регулюється системою абстрактних правил, чіткими стандартами, інструкціями, що визначають відповідальність кожного управлінського працівника і створюють передумови для єдиного підходу при вирішенні виробничої ситуації.
4. Усунення особистих егоїстичних відносин у службових справах.
5. Робота ґрунтується на відповідності працівника займаної посади.
Вебер навряд чи підозрював, якої страшної сили бомба була закладена у фундаменті всієї цієї побудови. Бюрократична система, як з'ясувалося, має примітну особливість – «кількість службовців і обсяг роботи цілком не зв'язані між собою».
Роботи, проведені по перевірці даного висновку, цілком підтвердили цей блискучий постулат, названий по імені автора законом Паркінсона. Статичні дані, отримані Паркінсоном, просто неймовірні.
Проаналізувавши зв'язок кількості службовців і обсягу робіт Британського адміралтейства, Паркінсон прийшов до висновку, що «у 1967 р., коли від колишньої моці англійського флоту не залишилося і сліду, 33000 державних службовців ледь впорюються з флотом, якого практично немає.
2.2. Адміністративний підхід в управлінні.
Автори, що писали про наукове управління, в основному присвячували свої дослідження тому, що називається управлінням виробництвом. Вони займалися підвищенням ефективності на рівні нижче управлінського. У відмінності від них, автори, що вважаються творцями школи адміністративного управління, більш відомої як класична школа, мали безпосередній досвід роботи як керівників вищої ланки управління у великому бізнесі.
Анрі Файоль засновник і "батько менеджменту". Ціллю класичної школи було створення універсальних принципів управління. Вони вважали, що випливаючи цим принципам підприємство досягне найвищих результатів. Заслуга Файоля полягає в тому, що він розглянув управління як універсальний процес, що складається з декількох функцій. Інший напрямок цієї школи стосувалося структури організації. При цьому організація розглядалася як замкнута система у відмінності від концепції наукового управління.
Бурхливий розвиток промисловості визначило подальшу еволюцію наукових поглядів класичної школи. Розвиток ідей Тейлора було продовжено видатним французьким інженером Анрі Файолем, що розвив теорію на більш високому рівні управління.
Завантажити реферат