Духовне життя в Україні в ХVІІІ ст.
Вплив Української культури на московську.
П Л А Н
1. Поширення освіти і розвиток наукової думки. Початок утисків української культури царським урядом.
2. Козацькі літописи. Література.
3. Мистецтво. Архітектура і будівництво. Народний побут.
1. Поширення освіти і розвиток наукової думки. Початок утисків української культури царським урядом.
Початок і середина ХVІІІ ст. у Гетьманщині ознаменував пожвавлений розвиток культури. І все ж до кінця століття Україна прибрала виразно провінційних рис у всіх регіонах і на всіх рівнях – економічному, соціальному, культурному.
ХУІІІ ст. було парадоксальною добою в історії української культури. Воно стало свідком дивовижного розквіту українського мистецтва й культури, що відобразився у химерному стилі бароко. Проте майже одночасно з цим створилися умови, за яких українська культура позбавлялася своїх самобутніх рис і змушена була до російських імперських взірців.
Порівняно з Росією освіта в Україні досягла високого рівня. Початкових шкіл у Гетьманській Україні було дуже багато. Відвідуючи Україну ще в 1654-1655 роках арабський мандрівник Павло Алепський писав, що більшість козаків письменні і що навіть серед жінок та дівчат багато письменних: він бачив, як у церкві читали вони молитовники. Звичайно цих слів не можна брати цілком на віру, але залишається безперечним, що загальний стан грамотності серед українських селян та козаків справив велике враженя на уважного спостерігача.
У ХУІІІ ст. майже кожне село мало свою школу. Існували ці школи при церквах і навчали в них дяки. В монастирях теж були школи, в яких навчали ченці. В 1740-1748 роках у сімох полках: Ніженському, Любленському, Чернігівському, Переяславському, Полтавському, Прилуцькому та Миргородському (про три полки бракує відомостей) було 866 шкіл на 1099 поселень. Одна школа припадала пересічно на 1000 душ. В 1768 році на території пізніших повітів Чернігівського, Городенського й Сосницького було 134 школи і на кожну припадало пересічно 746 душ. Ці цифри дуже важливі, бо в 1875 році на цій території було тільки 52 школи і на кожну школу припадало 6.750 душ. Навчалися в цих школах у ХУІІІ ст. діти старшини, козаків, духовенства, селян.
У чотирьох полках Слобідської України було 124 школи.
Найціннішою прикметою цих шкіл було те, що заснувало їх саме населення, яке розуміло потребу навчання дітей. Сільська громада сама запрошувала вчителя, утримувала його і давала помешкання під школу. В місцевостях, де населення жило розкидано по хуторах, навчали дітей так звані “мандрівні дяки”, переходячи з місця на місце.
У містах існували братські школи.
Значно гірше було в українських землях під польською владою. В 1676 році митрополит Кипріян ІІ звернувся до Апостольської Столиці з проханням допомогти в справі в справі заснування семінарії для підготовки духовенства. Була заснована семінарія у Вільно, але ситуації це не виправило. Трагедія українського населення під польською владою була в тому, що вища верства, шляхта – дедалі більше спольщувалася, а разом з тим занепадали та зникали братські школи. Недостатня кількість шкіл, неосвіченість народних мас були ще довго причиною того, що там не створилась українська інтелігенція.
Семінарія у Вільні виховувала богословів коштом Апостольської Столиці. Там було всього лише 20 місць для україннців, в тому числі 16 для світських людей.
Більше значення мали заходи Василіян (чернечий орден, створений у Візантії). В Умані 1765 року засновано монастир, а при ньому школу, в якій навчалося до 400 учнів. Цей монастир і школа були знищені під час Коліївщини. Василіянські школи мали інший характер, ніж братські, які були всестанові, а василіянські шляхетські, католицькі.
Осередок вищої освіти в другій половині ХУІІІ ст. перенісся зі Львова до Києва, де розцвітала Братська школа, зреформована Петром Могилою на зразок єзуїтських колегій, забезпечена ним і матеріально і юридично. Петро Могила запросив до неї видатних професорів, яких відправляв для підготовки за кордон. Число студентів школи – “спудеїв” – зростало.
Після смерті Петра Могили Братська школа стала називатися Києво-Могилянською Колегією. Польський уряд не визнавав її за високу школу і не дозволяв викладати в ній богословських наук, щоб примусити учнів вступати до польських колегій. Ще у Гадянському договорі в 1658 році Виговський вимагав зрівняти Київську колегію в правах з Краківською академією і надати їй титул академії. Але цей договір не був зреалізований. Лише у 1701 році колегія була перейменована на академію, їй дано право володіти маєтками та призначено щорічну субсидію в сумі 1.000 золотих.
Велику роль відіграв у відродженні академії гетьман І.Мазепа, якого митрополит Варлаам Ясінський називав “промислінником і благодітелем”.
Мазепа сам часто відвідував академію, бував на її диспутах та виставах. В академії вчилися обидва Мазепині небожі – І.Обидовський та А.Войнаровський. в добі піднесення української культури часів Мазепи академії належало центральне місце.
За зв’язки з Мазепою академія заплатила тяжку ціну: протягом майже тридцяти років вона не могла цілком отрястися від репресій Петра І. В лютому 1709 року замість 2.000 учнів було тільки 161.
Оправлятися від удару академія почала за Данила Апостола. Ппісля блискучих професорів часів Мазепи, якими були Стефан Яворський, Йоасаф Кроковський і особливо Теофан Прокопович, “мабуть найвизначніший учений – енциклопедист (теологія, філософія, література, історія, математика, астрономія) тогочасної України”, як характеризує Прокоповича О.Оглобин. Гуманістичною спрямованістю відзначалися курси риторики. Автором “Риторики” в (в десяти томах) був Ф.Прокопович (1681-1736). Його називали сучасним Горацієм. В усіх вищих навчальних закладах Європи курси поетики, риторики, філософії майже до 40-их років ХІХ ст. викладалися латинською мовою. Таке правило існувало і в Києво-Могилянській Академії.
Повернути Києву та академії блиск і славу часів Мазепи не міг уже ніхто. Але за Данила Апостола та митрополита Рафаїла Заборовського академія почала знову поволі підноситися зі стану занепаду. Гетьман затвердив за нею всі маєтки, які залишалися в її володінні. Митрополит з власних коштів підтримував академію та її професорів, посилав збіднілих учнів до кордонних університетів.
Нову добу піднесення академія пережила за часів царювання Єлисавети та гетьманування Кирила Розумовського. Про стан її свідчать імена професорів 1740-их років: Юрій Кониський, Сильвестер Ласкоронський, Юрій Щербацький, Давид Нищинський, Манасія Максимович та інші, що “зробили б честь кожному західноєвропейському університетові” – пише О.Оглобин. Викладачі академії плідно працювали у галузі лінгвістики. Розвиток вітчизняної та європейської теореритично-практичної лінгвістики характеризує тісний зв’язок з потребами шкільної освіти. Є.Славинський уклав найбільший староукраїнський словник “Лексикон латинський”, дав перекладачам і студентам не тільки словник двох мов – латинської й церковнослов’янської, а також наочно продемонстрував лексичні можливостй слав’янської системи. Я.Блоницький створив короткий курс грецької граматики.
Завантажити реферат