У другій половині ХУІІІ ст. поширюються романси – жанр камерної вокальної музики. Пісні-романси виконувалися у супроводі фортепіано або гітари. Вони втілюють ліричні, сатиричні роздуми про людину, щастя, життя. Популярними стали пісні-романси “Їхав козак за Дунай” С.Климовського, “Всякому городу нрав і права” Г.Сковороди, “Дивлюсь я небо” М.Петренка.
Своєрідним осередком музичної культури були кріпацькі театри й оркестри, які діяли у маєтках українських поміщиків (ХУІІІ- перша половина ХІХ ст.). Кріпацький театр у с.Спиридонова Буда на Чернігівщині (тепер Брянської обл.) заснував поміщик Д.Ширий. понад 200 кріпаків виступали в оперній та балетній трупах, хорі й оркестрі. Серед вистав театру – комічна опера “Школа ревнивих” К.Маццали (музика А.Сальєрі), балет “Венера і Адоніс” Лефевра. У 1809 році Д.Ширий відпустив акторів на волю.
У маєтку гетьмана К.Розумовського діяла велика капела співаків-кріпаків (близько 40 осіб). К.Розумовський зібрав 2.300 творів оперно-симфонічної та камерно-інструментальної музики. Син К.Розумовського, Андрій, живучи у Відні, утримував хорову капеллу з українських кріпаків. Спілкувався з композиторами Й.Гайдном, В.Моцартом, Л.Бетховеном. останній присвітив А.Розумовському три квартети.
Високого рівня у ХУІІІ ст. досягло малярство. На прикінці ХУІІ ст. шириться новий стиль церковного розпису: священні події подаються на тлі детально розробленого краєвиду, з тваринами, птахами (зразок цього стилю – розпис Троїцької церкви в Києво-Печерській Лаврі). Постаті Ісуса Христа, Богоматері, Святих набувають спеціальних для українського мистецтва рис. На іконах часто відображають постаті гетьманів, старшин (на іконі Покрови маємо портрет Хмельницького). Ці твори зберігають індивідуальні риси портретного малярства і всі деталі українського краєвиду та одягу, що роблять їх дуже цінними для історії побуту. Особливо цікаві ікони в м.Сорочинцях на Полтавщині, а також ікони Угорської України.
Монументальний живопис дерев’яних церков (передусім Західної України та Закарпаття) стоїть на межі між професійним малярством та народним примітивом, визначається яскравими рисами народного мистецького світосприймання. Галицькі настінні розписи збереглися в церквах Воздвиження та св. Юра у Дрогобичі, в церквах с.Сихів наЛьвівщині. Живопис церкви св.Юра в Дрогобичі складається з трьох різночасових циклів в централбній цастині та бабинці. В змісті розпису перехрещуються традиційні і нові мотиви, учено-канонічний і народно-фольклорний напрями, причому останній тут переважає.
Серед монументальних розписів мурованих споруд вирізняються розписи Троїцької надбрамної церкви Києво-Печерської Лаври (20-30 рр. ХУІІІ ст.). Виконували розписи переважно живописці Лаврської іконописної майстерні, а також живописці Больницького монастиря Лаври.
Монументальний живопис у ХУІІІ ст. мав помітне розповсюдження в декоруванні католицьких храмів, у тому числі кафедрального, бернардинського та кармелітського костьолів у Львові. Змістом цих розписів поряд з образним пропагуванням догм католицької церкви було прославлення діяльності католицьких монаших орденів, утвердження культу святих. Стиль розписів цілком визначався формою різнобарокового монументального живопису, що в першій половині ХУІІІ ст. був широко розповсюджений в Італії, Нідерландах, Німеччині, Чехії, Польщі. Найбільші досягнення галицького монументального костьольного живопису пов’язані з творчістю львівського художника Станіслава Строїнського (1719-1802).
У другій половині ХУІІ та у ХУІІІ ст. основним видом живопису залишається іконопис, який поступово змінює свій характер. В ньому розвиваються елементи нової іконографії, виявляються реалістичні риси, виразно визначаються впливи тодішніх мистецьких стилів – бароко, рококо, класицизму, поширюються алегорично-симврлічний, історичрий та пейзажний жанри.
Вишуканий стиль бароко якнайкраще виражає духовні інтереси української козацької старшини і вищого духовенства, їх прагнення до рафінованої аристократичності. Показовою щодо цього є ікона “Покрова Богородиці”, де поряд із зобтаженням царя, цариці, потріарха, монастирських ігуменів зображено козацьку старшину.
Особливе місце серед пам’яток українського живопису ХУІІІ ст. займає іконостас Преображенської церкви в с.Велики Сорочинці (резиденція гетьмана Д.Апостола). Комплекс іконостаса об’єднує понад 100 ікон. У тій самій майстерні виконано іконостас для Вознесенської церкви (1761р., с.Березна біля Чернігова).
З останньої чверті ХУІІІ ст. провідним стилем українського живопису став класицизм. Його розвиток тісно пов’язаний з російським мистецтвом середини й кінця ХУІІІ ст. Риси класицизму виявляються у живопису Андрієвської церкви у Києві, який мав значний вплив на розвиток мистецтва живопису іконостасу. Серед пам’яток стилю класицизму виділяють іконостаси Козельського та Почепського соборів.
Розвивається світське малярство, особливо портретне. Серед портретистів були вмдатні майстри, зокрема Дмитро Левицький (1735-1822), А.Лосенко (1737-1773), К.Гольвачевський (1735-1823). Глибоким психологізмом відзначається “Портрет князя Д.І.Долгорукого” створений у 1769р. живописцем Самуїлом. Еліта українського суспільства митрополити, гетьмани, полковники та їхні дружини, визначні міщани мали свої портрети.
Високого ступеня досконалості досягло в Україні граверство. За доби Мазепи осередком граверства став Київ. Тоді тут працювало коло 20-ти граверів, більша частина яких були першорядними майстрами. Основоположником школи граверів був Олексанр Тарасевич. Крім нього працювали Д.Талаховський, І.Щирський, І.Мигура, І.Стрельбицький та інші. Гравери ілюстрували різні книгі (“Патерик Печерський”), виготовляли гравюри на металі, на дереві. Частина цих гравюр присвячена видатним діячам Укркїни. Коло 20-ти гравюр присвячено Мазепі. Крім Києва, видатні гравери працювали в Чернігові і Новгород-Сіверському. Українська граверська школа часів Мазепи сягала своїми впливами Польщі, Литви, Білорусії і, звищайно, Московщини, де постійно працювали першорядні українські майстри: М.Карповський, О.Козачківський та інші. У середині ХУІІІ ст. відроджується граверство у Львові, де працювали І.Филипович, І.Вишловський, Т.Троцкевич.
У ХУІІ-ХУІІІ ст. різьба на дереві досягла в Україні виняткової краси. Стиль бароко з його пишними орнаментами вимагав великої досконалості майстрів. Вікна, двері храмів та житлових будинків прикрашалися складними орнаментами з каменю та глини. Чудові зразки таких орнаментів мали церкви Мазепиної фундації, брама Заборовського, ансамль Ковніра в Лаврі. Поруч з цією скульптурою розвивається різбярство. Насамперед – це пишні іконостаси на декілька поверхів (Богородчанський у Галичині, Софіївського і Миколаївського соборів у Києві, Межгірського і Видубицького монастирів). Вирізані з дерева листи аканту і виноградні лози вражали своєю красою.
У Львові, Києві, Почаєві та Четнігові працював Никодим Зубрицький (1688-1724), видатний майстер гравюри по дереву й металу. У його мистецькій спадщині близько 400 творів на дідлійні сюжети, серед яких особливо вирізняються “Іоанн Предтеча”, “Іоанн Богослов”, “Благовіщення”, 32 оригінальні гравюри до “Нового Завіту”. Сюжети алегоричного характеру взяті не тільки з античної міфології, а й з народних легенд, байок, звичаїв, вітчизняної історії (гравюра “Облога Почаєва турками”).
Завантажити реферат