Характерні для тієї доби вірші емблематичні та панегіричні, а також вірші, в яких автори виявляли високу техніку версифікації. Це вірші різних примхливих форм: у вигляді хреста, вази, яйця, півмісяця; акростихи – вірші, які можна читати з початку та з кінця; вірші, в рядках яких деякі літери підкреслено і з яких можна прочитати слово чи ім’я. Було багато епіграм на два, чотири рядки. Серед авторів перші місця належали: І.Величківському, авторові емлематичних збірок “Млеко”, “Зегер” та збірки епіграм; ієромонахові Климентієві Зинов’єву, який залишив рукописну збірку творів, що вміщує близько 400 віршів. Вершина давньої української літератури – творчість Г.Сковородии. у нього було палке прагнення бачити в Україні людей “із світлим розумом і гарячим серцем”. У поезії “Про свободу” Сковорода прославляє борців за волю (Б.Хмельницького).
Улюбленим видом літератури першої половини ХУІІІ ст. була драма. Зародилася вона в Україні під впливом польських шкіл на початку ХУІІ ст. Українська драма була зв’язана з Київською колегією: професори писали п’єси, а “спудеї” виступали, як дійові особи. Здебільшого драми були приурочні до Різдвяних та Великодних свят. Друга група – драми моралістичного характеру. Це п’єси, в яких часто виступають реальні постаті: Лазря, блудного сина тощо. Третя група – найцікавіші, це історичні драми: “Володдимир” Феофана Прокоповича, “Милість Божа” невідомого автора. У першій п’єсі описано життя і діяльність князя Володимира, в другій прославлено Б.Хаельницького. Соціальні мотиви (загарбання старшиною козацьких та селянських земель, насильство чиновників) звучать у драмі Георгія Кониського “Воскресіння мертвих”.
В антрактах драми давали інтермедії – побутові гумористичні сценки, котрі йшли, як окремі невеличкі вистави. Сюжетна основа інтермедії, звичайно, фольклорна (народні жарти, анекдоти, прислів’я, побутові подробиці) і виконували їх українською мовою, близькою до народної. Драми мали великий вплив на населення. На вистави збиралося багато глядачяв з оізних шарів суспільства, починаючи від гетьманів та старшини – до рядових ремісників. Саме з інтермедії бере свій початок український театр.
Мандрівні дяки створювали вертепи і під час різдвяних свят ставили вистави з колядками. Вистави відбувалися у спеціальній скринці, поділеній на два поверхи: нагорі – релігійна, різдвяна, а в низу – побутова, комічна. Вертеп з’явився на почтку ХУІІ ст., а найбільшого розквіту досяг у другій половині ХУІІІ ст.
Національну самобутність нової української літеатури характеризує тісний зв’язок з народною творчістю, бурлеском (травестії, інтермедії), передусім використання живої народної мови. Поява 1798 року перших трьох частин “Енеїди” І.Котляревського, де народнм мова вживається, як літературна, відкриває нову главу літератури національного відродження. Поема І.Котляревського написана в дусі бурлескних творів поезії класицизму, але з українським трактуванням теми. Сюжет Вергілія у травестійній переробці І.Котляревського набуває рис реального українського життя. Письменник змальовує життя українського народу, засуджує кріпосницький гніт і соціальну несправедливість. Творчість І.Котляревського започаткувала нову українську драматургію народною мовою, сприяла розвитку світського театру.
3.Мистецтво.
Високого рівня досягло у ХУІІІ ст. мистецтво. Українські митці, більшість яких працювало в Росії, уславилися насамперед на музичній ниві.
Перші професійні об’єднання (братства) народних мкзикантів – музичні цехи – виникають у містах Кам’янець-Подільському (1571) та Львові (1580). Впродовж ХУІ-ХІХ ст. музичні цехи діяли майже в усіх великих містах України. Музичні об’єднання скрипалів, лірників, цимбалістів, кобзарів, бандуристів мали свою емблему, значок, печатку й Статут, затверджений міським магістром. У репертуарі музичних цехів переважала світська музика – марші, танці, народні інструментальні мелодії.
Одним з найдавніших в Україні спеціалізованих навчальних закладів була Січрва співацька школа, де готували фахівців для церковних хорів. Практика навчання грунтувалася на вітчизняних традиціях. У півчій студії Покровської церкви в Січі вивчалася нотна грамота, удосконалювалися навички виконання літургійнмх піснеспівів. Очолювали студію установники Києво-Межигірського монастиря.
Відомим осередком музичної освіти була Глухівська співацька школа, в якій навчали грі з нот на скрипці, гуслях, бандурі, готували співаків для Придворної капели. Звідси вийшов видатний український композитор Дмитро Бортнянський (1751-1825).
Непересічне значення у розвитку вітчизняної музичної культури належить Києво-Могилянській академії. Тут існували хор і оркестр, які відзначалися високою професійністю. В акадеиії здобули музичну освіту Максим Березовський (1745-1777) та Артемій Ведель (1767-1808).
Одним із творців українського хорового стилю у духовній музиці був М.Березовський. перші композиції написані ним під час навчання у Києво-Могилянській академії. Він віртуозно грав на скрипці, чудово співав. Удосконалював музичну освіту у Придворній співацькій школі, де займався музикою під керівництвом італійського педагога Цоппіса. Перебуваючи на стажуванні в Італії, брав уроки у видатного теоретика музики Д.Мартіні. у 1771 році став членом Болонського філармонічного товариства. М.Березовський створив оперу “Демофонт”, постановка якої відбулася у 1773 році. Він узагальнив досягнення вітчизняної та західноєвропейської хорової музики.
Структкрні принципи хорових концертів М.Березовського розвинули А.Ведель та Д.Бортнянський,що були представниками нового напрямку, для якого характерне узгодження музики і тексту. А.Ведель поєднував талант композитора, співака й виконавця. Він був керівником хору Києво-Могилянської академії, губернаторського хору.
Доля М.Березовського та А.Веделя склалася трагічно. Їх талант не знаходив належного визнання. У 32 роки покінчив життя самогубством М.Березовський. Цензура заборонила друкувати музичні твори А.Веделя. повернувшись вУкраїну з Москви, він став ченцем Києво-Печерської Лаври. За антицарську діяльність був засуджений і помер у в’язниці.
Чільне місце в історії вітчизняної музичної культури займає Д.Бортнянський – видатний реформатор церковного співу, композитор, диригент. Зовсім молодим він потрапив до Придворної капели, де вчив теорію музики в італійського композитора Б.Галуппі. Вдосконалював музичну освіту у Венеції. В Італії великий успіх мали опери Д.Бортнянського на італійські лібретто “Креонт”, “Алкід”, “Квінт Фабій”. У Петербурзі він написав опери на французькі лібретто (“Сокіл”, “Син-суперник”, 1786-1787), комедію “Свято сеньйора”,1786), балет, інструментальні твори.
Д.бортнянський органічно поєднував традиції українського національного хорового мистецтва, західноєвропейського бароко та класицизму. Хорова церковна творчість композитора відповідала кращим зразкам європейської музики. Відомо загалом понад 100 церковних творів.
Певним підсумком більш ніж двохсотлітньої традиції творення духовних пісень в Укаїні стало видання “Богословника” (Почаїв,1790-1791). Збірник містить 250 віршів (з нотами) про Ісуса Христа, Богородицю, інших святих тощо.
Завантажити реферат