За даними археології, у VI-VII ст. масове розселення людності празької та пеньківської культур відбулося в усіх напрямках - на північ, на береги Прип'яті, через перевали Карпат, на Тису, на північний захід, в басейн Вісли. В VI ст. тут формується дзедзицька культура, нащадки якої пізніше відомі під етнонімами ляхи, поляки. Особливо потужний потік слов'янських переселенців рушив на південь, долинами Дністра, Пруту, Серету на Дунай і Балкани. Це грандіозне розселення носіїв споріднених діалектів слов'янської прамови з прабатьківщини слов'ян між Карпатами, Прип'яттю та Київським Подніпров'ям стало початком формування окремих слов'янських народів з власними своєрідними мовами. Про розпад слов'янської прамови саме в VI-VII ст. писали багато лінгвістів від О.Шахматова до Ю.Шевельова.
Важливо зазначити, що на момент початку розселення слов'ян зі своєї батьківщини у Північно-Західній Україні в VI-VII ст. слов'янство вже не було монолітно єдиним, а складалося з окремих етнографічно-діалектних груп. Археологічно вони фіксуються наявністю у слов'янському масиві з початку його існування не менше двох споріднених, але окремих культур - празької та пеньківської, від яких відгалузились колочинська та дзедзицька групи.
Про неоднорідність слов'янства ще до розселення зі своєї прабатьківщини свідчать візантійські хроністи, які вирізняли серед слов'ян венедів, антів та склавинів. Лінгвісти також вважають, що слов'янська прамова до її розпаду у зв'язку зі згаданим розселенням слов'янства складалася з окремих діалектів. Розійшовшись у різних напрямках з території України, діалектні, групи .слов'янства започаткували окремі слов'янські етноси зі своєрідними мовами. Вони розвинулися з діалектів праслов'янської мови V-VІ ст. у специфічному етно-культурному оточенні нової батьківщини окремих гілок слов'янства.
Таким чином, сучасний стан науки дозволяє бачити певні витоки окремих слов'янських мов у діалектних особливостях прамови склавинів та антів території України V-VII ст.
Візантійські хроністи також свідчать, що у V-VII ст. відбулося масове переселення склавинів Прикарпаття та Волині і антів лісостепового Правобережжя в Подунав'я. Звідси вони просунулися на південь, на Балкани, де започаткували південну гілку слов'янства. Значна частина склавинів рушила на захід, долиною Дунаю і вийшла в басейни Одри та Заале. Тут прибульці змішалися з іншими слов'янами, які прийшли на Одру зі сходу через Польщу. Так у VI-VIII ст. виникла культура слов'ян ободритів та лужицьких сербів, які значною мірою були асимільовані ще у пізньому середньовіччі внаслідок німецької експансії на схід.
Про прихід слов'ян у VI-VII ст. в Подунав'я, на Балкани та в Центральну Європу саме з Північно-Західної України свідчать не тільки археологія та візантійські хроністи, а й дані етнонімії, гідронімії, топонімії. Плем'я дулібів, яке в VI-VII ст. мешкало на Волині, пізніше згадувалося в Чехії, на Середньому Дунаї в Панонії, на Балканах. Від білих хорватів Верхнього Подністров'я походять хорвати Чехії та Адріатики. Поляни, крім Київщини, згадуються в Моравії, Південній Польщі, в Болгарії. За Константином Багрянородним, серби спершу жили в країні Бойки в Карпатах, про що свідчить і назва річки Сербень на Івано-Франківщині. Звідси вони переселилися у VI-VII ст. на Балкани та в басейн Лаби.
На теренах колишньої Югославії відомо сотні відповідників географічних назв Київщини та Житомирщини: Київ, Київець, Києво, Житомир, Малин, Бараші, Болярка, Радичі тощо. Назви притоків річки Березини в Білорусі похідні від гідронімів та етнонімів України: р. Сорбля (від серби), Рославка (від р. Рославка та Рославичі в басейні Росі), Сана (від р. Сян), Бруч (від Збруч), р. Дулібка (від дулібів). За О.М. Трубачовим, похідні від назви м. Київ топоніми поширені на землях усіх слов'янських народів.
Подібні масові паралелі українській історичній етнонімії, гідронімії, топонімії у всьому слов'янському світі є прямим наслідком розселення слов'ян у VI-VIII ст. зі слов'янської батьківщини, що в середині І тис. займала північно-західну частину сучасної України між Прип'яттю та Карпатами. Про прихід слов'ян у Словаччину, Подунав'я, на Балкани саме з України свідчать дані антропології. Центральноукраїнський антропологічний тип має найближчі аналогії в антропології словаків, сербів, хорватів, словен, через що нерідко називається адріатичним.
Не раз відзначалися численні паралелі українській лексиці в сербо-хорватській та лужицькій мовах (вижити, вабити, гай, гинути, голота, гуска, злочин, квочка, корисна, лаяти, людство, напад, ватра, плахта, праля, сукня, торба тощо). Все це можна пояснити лише тим, що слов'янська людність на своїй батьківщині між Карпатами і Прип'яттю на час розселення у VI- VII ст розмовляла мовою, багато в чому схожою на українську. Українська мова зберегла багато архаїчних, загальнослов'янських елементів, значна частина яких стала для неї визначальною.
Це сталося через те, що територія слов'янської прабатьківщини значною мірою збігається з ядром українських етнічних земель (Волинь, Прикарпаття, Поділля, Південне Полісся, Київщина). Отже, слов'яногенез виглядає як відгалуження окремих слов'янських народів від праукраїнського етнокультурного дерева, що з середини І тис. н. е. безперервно розвивалося у Північно-Західній Україні.
Незмінність населення, безперервність розвитку його культури та мови на згаданих споконвічних українських територіях упродовж останніх півтори тисячі років дає підстави стверджувати, що корені українського етносу на Волині, Прикарпатті, Київському Подніпров'ї сягають середини І тис.н.е. У цей же час почали формуватися й інші великі етноси помірної зони Європи. Тобто, запропонована схема україногенезу відповідає загальноєвропейським історичним закономірностям.
Отже, людність, що лишила в Північно-Західній Україні пам'ятки празької культури V- VII ст., можна вважати праукраїнською. З VIII ст. вона відома як група споріднених літописних племен, до якої, крім білих хорватів, уличів, тиверців, полян, деревлян та волинян, входили ще й похідні від них дреговичі. У VIII-IX ст. вони лишили пам'ятки луки-райковецької культури Північно-Західної України. Починаючи з О.А.Спицина, дослідники не раз відзначали однорідність матеріальної культури зазначених племен від VIII до XII ст. Етновизначальною особливістю цієї спільноти (на відміну від літописних племен лісової півночі) був простий, скромний одяг з абсолютним домінуванням срібних скроневих кілець на півтора оберти перстеневого типу. В.В.Сєдов пояснює цю єдність етновизначальних особливостей південно-західних літописних племен їхнім прямим генетичним зв'язком з дулібами Волині середини І тис.н.е. Не випадково похідні від етноніму дуліби топоніми особливо поширені в Північно-Західній Україні між Карпатами та Дунаєм, їхня наявність у Білоруському Поліссі (річки Дулеба, Дулебка, села Дулебно, Дулеби) пояснюється формуванням прабілоруського племені дреговичів шляхом переселення деревлян та волинян на північ.
Однорідність матеріальної культури лука-райковецьких пам'яток Північно-Західної України, залишених у VIII-IX ст. літописними племенами волинян, деревлян, полян, уличів, тиверців, білих хорватів, очевидно, свідчить про інтенсивну консолідацію праукраїнського етносу, яка завершилася у Х ст. утворенням першої української держави Київська Русь. В XI-XII ст. культура праукраїнських племен, за археологічними джерелами, являє собою відносно монолітну цілісність, на відміну від культури літописних племен лісової півночі Східної Європи. Останні зберігали свою етнокультурну своєрідність аж до розпаду Київської Русі у XII-XIII ст., тоді як культурна різниця між окремими праукраїнськими племенами півдня почала зникати у переддержавний період (VIII-IX ст.) і фактично зникла в XI-XII ст. Тобто етнічні процеси на півдні Русі, наближеному до візантійських центрів цивілізації, протікали швидше, ніж на півночі. Тому формування українського етносу відбулося раніше, ніж інших східнослов'янських народів.
Завантажити реферат