Етногенез українського народу
Зародження та формування усякого етносу є складною етнологічною проблемою, розв'язання якої вимагає залучення даних і методів різноманітних наукових дисциплін, зокрема, історії, археології, мовознавства, етнографії, антропології тощо. Дуже часто об'єктивному висвітленню етнічної історії заважала зайва політизація питання. Саме так сталося зі східними слов'янами, наймолодша частина з яких з політичних міркувань і всупереч науковим фактам була проголошена "старшим братом".
Сучасний розвиток етнології та суміжних дисциплін дозволяє суттєво наблизитися до розуміння складного процесу зародження східнослов'янських народів. Розвиток науки дозволяє стверджувати, що етногенез українців підкорявся загальноєвропейським закономірностям і протікав у тих же хронологічних рамках, що й інших великих етносів помірної зони Європи. А це дає підстави екстраполювати добре вивчені закономірності етногенезу поляків, чехів, німців, англійців, французів тощо на україногенез, корегуючи його з урахуванням універсальних загальноєвропейських законів етногенезу.
Серед найпоширеніших помилок при визначенні часу народження українського етносу, як і будь-якого іншого, є невміння розмежувати конкретний етнічний організм з його пращурами. Усякий конкретний етнос є генетичним спадкоємцем культурних надбань інших народів-пращурів. Так, пращурами українців були численні народи минулого (сармати, скіфи, кімерійці, трипільці, праарії та ін.), від яких українці тією чи іншою мірою успадкували певні культурні надбання. Однак, принципово невірно плутати час зародження українського народу з появою його далеких і непрямих пращурів трипільців чи арійців. Адже між ними немає безперервної тяглості етнокультурного розвитку, що не дає підстави вважати ці спільноти єдиним етнічним цілим.
Культурно-історична безперервність розвитку конкретного етносу - визначальний показник його віку і часу зародження. Іншими словами, сучасна етнологія визначає час появи на історичній арені якогось народу ретроспективним шляхом, а саме: прослідковуючи тяпгість його етно-культурного розвитку в глибину віків.
Яскравим прикладом практичного використання цієї універсальної методики визначення віку конкретного культурно-історичного явища є визначення археологами віку українських міст. Історія міста починається не з появи перших людей на його території, а з поселення, безперервний розвиток якого привів до постання даного міста. Так, стоянка мисливців на мамонтів на Кирилівських висотах у Києві має вік більше 15 тис. років. Однак, історію Києва як міста починають з ранньослов'янського поселення празької культури, яке виникло близько 1500 років тому на Старокиївській горі. Маленьке замлеробсько-ремісниче селище поступово переросло у велике місто, столицю могутньої держави Русь.
За цією методикою історичного дослідження, часом народження якогось народу можна вважати період, з якого простежується неперервний і поступовий його етно-культурний розвиток. До речі, безперервний розвиток слов'янської людності на українських етнічних землях Волині, Прикарпаття, Поділля, Київщини простежується вченими саме від празької людності V-VІІ ст яка, на думку академіка П.Толочка, започаткувала Київ 1500 років тому. Отже, є всі підстави стверджувати, що протягом зазначеного періоду у Північне-Західній Україні, зокрема на Київщині, аж до нашого часу розвивася один етнос, який з пізнього середньовіччя відомий під назвою українців.
Зазначимо, що так звані етно-визначальні риси матеріальної та духовної культур, а також мови народу протягом його історії суттєво, іноді до невпізнанності змінюються. Однак, завдяки згаданій тяглості етно-історичного розвитку, зберігається генетичний зв'язок між окремими фазами розвитку культури та мови даного етнічного організму протягом усього його життя. Тобто, головним етновизначальним елементом для всякого етносу є навіть не якийсь постійний набір ознак, а тяглість його етно-культурного розвитку.
Як відомо, середньовічна Європа постала на культурно-історичному ґрунті греко-римської цивілізації. Остання на завершальному етапі своєї історії існувала у формі Римської імперії. Під її безпосереднім впливом і в тісній залежності від Риму та Константинополя розвивалися прилеглі до північного кордону імперії терени помірної зони Європи. Тому етнічні процеси на цих землях у І тис. н.е. підлягали єдиним етноісторичним закономірностям. Великі етноси помірної смуги Європи, які мешкали в зоні безпосереднього впливу Римської імперії (французи, німці, англійці, чехи, поляки, українці), зародилися в добу стабілізації, що настала після великого переселення народів та падіння Риму. З моменту появи на історичній арені у VI ст. вони переживають фазу консолідації та націогенезу, і в кінці IX-Х ст. творять свої перші національні держави.
843 р. внаслідок розпаду імперії Карла Великого виникли перші французька та німецька національні держави. На зламі ІХ-Х ст. виникли перші середньовічні національні держави англійців, чехів, угорців, поляків. Аналогічне державне утворення зародилося і на етнічних землях українців зі столицею у Києві. Тому виключення Київської Русі з національної історії українців абсурдне, бо суперечить фундаментальним закономірностям середньовічної історії Європи.
Обов'язковою умовою визначення віку всякого етносу є етно-культурна безперервність культурно-історичного розвитку. Така тяглість розвитку згаданих великих етносів на власних національних теренах помірної зони Європи простежена істориками, археологами, лінгвістами, антропологами, етнографами протягом останніх 1500 років. Це повністю стосується й українців. З моменту формування на Волині та Прикарпатті в V ст. празької археологічної культури у Північно-Західній Україні й досі простежується розвиток єдиного етносу, з пізнього середньовіччя відомого під назвою українців. Тобто пам'ятки празької археологічної культури були залишені на Волині, Верхньому Дністрі, Південному Поліссі та Київщині у V-VII ст. праукраїнцями, які фігуруютьу візантійських хроніках під назвою склавинів (безумовно, похідною від етноніму слов'яни).
Південна частина цього великого слов'янського масиву межувала з надчорноморськими степами і підпала під сильний вплив сарматів-степовиків. Ця іранізована слов'янська людність українського лісостепу була відома візантійським хроністах під назвою антів, а сучасним археологам - за пам'ятками пеньківської культури V-VI ст. М.С.Грушевський вважав пращурами українців саме антів. Цей етнонім в перекладі з іранських мов означав "кінець", "край". Отже, анти - мешканці пограниччя, ті, що живуть на краю, українці.
За Фіофілактом Сімокаттою, анти були розбиті аварами у 602 р. І відійшли за Дунай, де осіли в межах Візантії. Ті, що лишилися на батьківщині, змішалися зі спорідненими склавинами, які були північними сусідами антів. V-VII ст на антсько-склавинській основі формувалися літописні племена уличів межиріччя Дніпра та Південного Бугу, а також тиверців Середнього Дністра.
Завантажити реферат