Про українців як етнокультурно консолідовану цілісність можна говорити з постанням першої української держави Київська Русь, тобто з Х ст. Наскільки лондонці, парижани, пражани чи мешканці Гнезно Х-XIII ст. були відповідно англійцями, французами, чехами чи поляками, настільки сучасні їм мешканці Києва, Чернігова, Галича були українцями.
Розвиток археології дозволяє успішно вирішувати проблему генези окремих літописних племен східного слов'янства, в яких фахівці бачать безпосередніх пращурів східнослов'янських народів. Як зазначалося, волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, тиверці, уличі, частково сіверяни VIII-XI ст. фактично були праукраїнцями. Формування білорусів відбулося на основі дреговичів, кривичів, частково радимичів. У генезі росіян'брали участь ільменські словени, кривичі, частково в'ятичі та переселенці з Півдежої Русі. Науці відомий четвертий східнослов'янський етнос - псково-новгородці, що постали з ільменських словен, а у XV-XVI ст. були асимільовані росіянами в процесі експансії Московського князівства на захід.
На думку П.М.Третякова та деяких інших дослідників, східне слов'янство лісової смуги Східної Європи постало внаслідок просування, власне, слов'ян з лісостепової смуги між Карпатами та Середнім Дніпром (тобто згаданої праукраїнської людності Північно-Західної України VI-ІХ ст.) на північ у середовище балтських та фінських племен. Це припущення підтверджується даними археології.
До початку слов'янської колонізації півночі Східної Європи 1500 років тому кордон між слов'янами та балтами проходив приблизно по Прип'яті, Середній Десні та Сейму. На північ від нього поширена балтська гідронімія та топонімія. Балтські племена мешкали від Нижньої Вісли на заході до Волго-Окського межиріччя на сході. Лісову зону на північ і схід від балтів населяли численні фінські племена, найближчими родичами яких є угри Уралу та Західного Сибіру.
Заселена балтськими та фінськими племенами, лісова північ Східної Європи була слов'янізована з теренів Північно-ЗахідноЇ України та Київського Подніпров'я. Першими з Київщини на північ просунулися в IV ст. н.е. нащадки праслов'янської зарубинецької культури, відомі археологам за пам'ятками київського типу. Внаслідок змішування цих прибульців з місцевим балтським населенням на Сеймі, Десні, Сожі та Верхньому Дніпрі, сформувалася балто-слов'янська колочинська культура V- VII ст. Схоже, що ця перша хвиля слов'янських переселенців на північ докотилася до верхів'їв Західної Двіни, де у загалом балтській культурі Тушемля-Банцеровщина VІ-VII ст. з'являються виразні слов'янські елементи.
Наступна хвиля слов'янської колонізації лісової зони пов'язана з розселенням з Північно-ЗахідноЇ України на північ у VII-VIII ст. людності празької культури та її прямих нащадків - літописних волинян, деревлян, полян. Ця хвиля колоністів також поширювалася з Київського Правобережжя на схід в басейни Десни, Сейму, Верхнього Дону та Оки, де взяла участь у формуванні літописних сіверян, в'ятичів та слов'янських пам'яток боршівської культури Верхнього Дону.
Ця хвиля людності з Північно-ЗахідноЇ України наклалася на попередню колочинську V-VІІ ст. і призвела до формування у VIII-IX ст. прабілоруських племен дреговичів Північного Полісся та кривичів Верхнього Подніпров'я, Дреговичі постали внаслідок просування праукраїнських племен волинян та деревлян Житомирщини на північ. Про походження прабілорусів-дреговичів з Волині свідчать велика подібність їхньої матеріальної культури до культури волинян та деревлян, відповідники назвам річок Північного Полісся на Волині. І зараз говірки Північного Полісся споріднені з говірками Волині.
Пращури псково-новгородців - ільменські словени - також формувалися на колочинській балто-слов'янській основі за участю слов'янських переселенців з півдня (кривичів Верхнього Подніпров'я, праукраїнців з Південного Полісся) у VIII-IX ст. У ІХ-Х ст. ільменські словени разом з якоюсь частиною фінського племені весь мігрували на південний схід на лівобережжя Верхньої Волги. За В.В.Сєдовим, дещо пізніше, а саме з Х ст., на правий берег Верхньої Волги від верхів'їв Дніпра почали просуватися кривичі. Слов'янські переселенці застали тут місцеве фінське населення. Тому старожитності Верхнього Поволжя Х-XIII ст. становлять собою складну суміш етно-визначальних виробів словен, кривичів, в'ятичів, фінів, балтів і навіть скандинавів. Разом з цими племенами певну роль в етно-культурних процесах на Верхній Волзі за часів формування російського етносу відігравали й вихідці з Південної Русі, про що свідчать знахідки речей, характерних для Київщини XI-XII ст.
Таким чином, археологічні матеріали свідчать про переселення у VІІІ-ХІ ст. праукраїнської людності з Північно-ЗахідноЇ України на лісову Північ Східної Європи. Внаслідок змішування слов'янських прибульців з півдня з місцевими балтами та фінами формувалися літописні племена лісової зони - пращури молодих східнослов'янських етносів. Починаючи з О.О.Шахматова, різні дослідники не раз наголошували, що літописні східнослов'янські племена у мовно-культурному відношенні утворювали 3-4 групи.У південно-західній групі племен (волиняни, деревляни, поляни, білі хорвати, уличі, тиверці, частково сіверяни) бачнли праукраїнців, у північно-західній (дреговичі, кривичі, радимичі) - прабілорусів, у північній (ільменські словени) - прановгородців у північно-східній (в'ятичі) - праросіян. Археологічні джерела підтверджують цю схему, уточнюючи, доповнюючи і розвиваючи її.
Остаточне формування молодих східнослов'янських етносів лісової смуги відбулося вже Х-XII ст. в складі імперії Київська Русь, державотворчим етносом якої були праукраїнці Південної Русі. Причому етноісторичні процеси, що призвели до постання білорусів, псково-новгородців, росіян, не є чимось унікальним у світовій історії. Навпаки, аналогічна етноісторична ситуація не раз і неминуче повторювалася на руїнах великих імперій минулого. Загальні закономірності етнічного розвитку в імперіях розглядалися М.Чубатим, а також у спеціальній статті автора, надрукованій у журналі "Пам'ять століть", число 2 за 1996 р. Як на думку цих дослідників, внаслідок потужного мовно-культурного впливу та адміністративного тиску імперського центру на місцевий варварський субстрат народжувалися нові етнічні спільноти. Генетично вони були пов'язані як з місцевими традиціями, так і з домінуючою культурою імперського етносу. В умовах неминучого розпаду імперій і відокремлення провінцій від метрополії відбувався відрив (або, власне, народження) нових етносів від батьківського, імперського. Зрозуміло, що всі ці постімперські етноси так чи інакше надовго зберігали мовно-культурну спорідненість з панівним народом загиблої супердержави Саме так на варварській периферії Римської імперії виникла група романських етносів ( іспанці, португальці, французи, румуни), у провінціях пізньосередньовічних Іспанської, Португальської, Англійської імперій на місцевому субстраті під впливом метрополії зародилися молоді етноси: іспаномовні мексиканці, аргентинці, чилійці, венесуельці, кубинці тощо, португаломовні бразильці, англомовні американці, канадці, австралійці. Днем народження цих започаткованих колоніальною експансією імперій молодих народів вважається момент набуття відповідними колоніями незалежності від метрополії. Останнє не стосується народів, які були підкорені імперією вже сформованими, а після її розпаду повернули собі втрачену незалежність. Так на варварській периферії Римської імперії виникла група молодих романських етносів, тоді як Греція та Єгипет у складі тієї ж імперії не романізувалися, а зберегли своє етнічне обличчя і після її розпаду.
Завантажити реферат