Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу

Київ був “суперником” Царгороду, і 1018 року німецький вояк, з тих, що прийшли до Києва під час міжусобної війни, був вражений багатством цього міста, його 8-ма ринками, 400 церквами, інтер­національним натовпом на майданах: данів, скандинавів, франків. треків, вірмен— різномовною, різноплемінною масою людности.

Християнство внесло в життя народу вищу мораль, вищі ідеали, культуру, осередками якої стали церкви. Вже для спорудження їх треба було мобілізувати багато фахівців — від мулярів до архітектів; оздоблення церкви потребувало малярів, мозаїстів, різьбарів. По закінченні будови, крім кліру, потрібно було багато грамотних людей: читців, співаків тощо. При церквах Володимир засновував школи для навчання боярських та священичих дітей, Крім Києва будовано церкви й по інших містах — в Овручі, Ва­силеві .

Можна сказати — жадна з історичних постатей нашої давньої історії не була так високо шанована за життя й не була такою по­пулярною у наступних поколінь, як Володимир. Багатий цикл істо­ричних переказів, пісень — так званих билин — зберегли пам'ять про Володимира-“красне сонечко”, про його людяність, приступ­ність, демократизм, як сказали б тепер. Видатний ерудит, Київсь­кий митрополит Іларіон, через 30-35 років після смерти Володимира, в надхненному “Слові” так характеризував його та Русь: “не в ху­дій бо і невідомій землі володів (Володимир), но в Руській, яка відома і слишима в усіх кінцях землі”, і був там “єдинодержцем”.

З Володимиром почалася нова доба в усіх галузях державного життя: політики, релігії, культури. “Часи Володимира Святого, чи Великого, — писав М. Грушевський, — були кульмінаційною точкою процесу будови, завершенням, так би сказати, механічної еволюції процесу утворення давньої Руської, Київської держави”.

БОРОТЬБА ЗА КИЇВ.

15-го липня 1015 року помер Володимир Великий. Останні роки його життя були дуже неспокійні. Державна будова не була такою міцною, як здавалося, і вже за життя Володимира почали виявля­тись ознаки того розкладу, який привів її до загибелі: брак злютованости і тенденції до відокремлення складових частин держави.

Цей процес розкладу не був властивістю Української держави. Двісті років перед тим могутня монархія Карла Великого (768-814), що охопила була всю центральну Европу, розпалась через ЗО років після його смерти та смерти його сина, Людовіка Побожного, і Верденський договір 843 р. встановив існування трьох незалежних дер­жав: Італії, Франції та Німеччини, які далі жили своїм окремим життям.

Інтереси великої держави вимагали централізованої влади і під­корення їй правителів окремих частин, а ці частини, навпаки, праг­нули незалежности, можливости самим будувати своє життя. На

цьому грунті розпочалися конфлікти між Володимиром та його синами. Дванадцять синів, ще в молодечому віці, він призначив до окремих частин держави, треба гадати, давши їм за помічників, а іноді керівників, надійних бояр. Першим, за згодою Володимира, відокремилося князівство Полоцьке, як спадщина його жінки Рогніди, дочки князя Рогволода, забитого Володимиром у 980 році. Там встановилася окрема Полоцька династія1" — осередок майбутньої Білоруської держави.

Святополк, старший син, власне син Ярополка та грекині, з якою одружився Володимир після смерти брата, одержав в управління Деревську землю. Святополк одружився з дочкою Болеслава Хо­роброго, і з його жінкою приїхав до Турова Кольберзький єпископ Райнберн. Дальші обставини неясні, але Святополк почав готувати проти Володимира повстання з участю Болеслава, який разом з ні­мецькими та варязькими військами рушив в Україну. Володимир, своєчасно довідавшись про змову, ув'язнив сина, невістку та Райнберна. Єпископ помер у в'язниці. В 1013 році Володимир звільнив сина з дружиною, але тримав їх біля себе, можливо — дав Свято-полкові Вишгород.

За два роки “вийшов із послушности батькові” другий син, Ярослав Новгородський, син Рогніди: він перестав платити Києву данину і почав стягувати війська для походу. Володимир, збира­ючись дати відсіч непокірному синові, несподівано помер.

Є підстави гадати, що у змові з Святополком був Всеволод, князь Володимир-Волинський, що від 90-их років зникає з політичного овиду Руси. Скандинавські саги про Олафа Тріґвісона оповідають, Що 995 року він утік до Скандинавії і там загинув. Д. Ліхачов при­пускає, шо втік він унаслідок розриву з Володимиром. Можливо, в опозиції були також Гліб та Мстислав.

СВЯТОПОЛК (1015—1019).

Святополк, що перебував у Києві, скористався з наглої смерти батька й оголосив себе його спадкоємцем. Прагнучи захопити владу над усією державою, він підіслав убивників до улюбленого Воло-димирового сина Бориса Ростовського. Після Бориса забито молодшого брата Гліба та Святослава, князя Деревського. Таким чином у руках Святополка опинилася більша частина держави Володи­мира: крім Київщини, Сіверщини з Черніговом та Любечем, до неї входили землі Волинська, Деревська, Туровська, Ростовська та Муромська.

Стероризовані вбивством братів, Інші брати не виявляли актив­ності. Тільки Ярослав Новгородський зібрав військо, найняв ва­рягів і рушив походом проти Святополка. В 1016 році Ярослав роз­бив Святополка під Любечем, і в 1017 році заволодів Києвом. Тоді Святополк удався по допомогу до тестя Болеслава. В літі 1018 року Болеслав з військом, в якому були поляки, німці, угри, спільно з Святополком, який привів печенігів, подолав Ярослава з новгород­цями та варягами і в серпні 1018 року здобув Київ, захопивши велику здобич; серед полонених була Володимирова родина: дру­жина й 9 дочок. Переможців урочисто зустрічали кияни з митропо­литом Іваном.

Святополк та Болеслав надали перемозі всесвітнього характеру, виславши посольства до Німеччини та Візантії. Так у 1018 році Свя­тополк об'єднав більшу частину Володимирової держави і поновив дипломатичні стосунки з двома імперіями. За допомогу він передав Болеславові червенські міста, Забужжя і, мабуть, пізнішу Галичину.

ЯРОСЛАВ І МУДРИЙ (1019—1054).

Тріумф Святополка був недовгий: Ярослав з новим військом із новгородців та варягів взимку 1018-19 р. знову заволодів Києвом. Святополк утік до печенігів. Навесні 1019 року Ярослав розбив Свя­тополка над р. Альтою, він втік кудись на захід і там “між чехи та ляхи” загинув. Невдасі Святополкові надано з поклоном перед щас­ливим Ярославом ім'я “Окаянного”, — писав С. Томашівський.

Однак, ця перемога ще не забезпечила Ярославові єдиновладности. Року 1023, коли він усі зусилля звертав на повернення західних земель, що їх “забрав” Болеслав, з Тьмуторокані прийшов брат Мстислав, прославлений боротьбою з кавказькими племенами ясів (лезгінів) та касогів (черкесів). У 1026 році, після війни, яка тривала три роки, брати “створи мир” і поділили Руську землю по Дніпру: Мстислав дістав лівобережні землі, а Ярослав — правобережні.

Після того, до смерти Мстислава в 1036 році, брати жили мирно і спільно ходили на ворогів. Того ж 1036 року Ярослав ув'язнив сво­го брата Судислава, князя Псковського, і продержав його у “порубі” 24 роки, залишаючись єдиновладним володарем величезної дер­жави (лише в Полоцькому князівстві правила династія Ізясла-вячів). Єдиновладдю правив він 18 років, до 1054 року.