Київська Русь та її місце в історичній долі українського народу

АННА ЯРОСЛАВІВНА.

Багато відомостей збереглося про шлюб дочки Ярослава — Анни — з королем Франції Генріхом І року 1049 чи 1050.

По Ганну приїхало питне посольство з трьома єпископами. Прибувши до Франції з багатим посагом, вона була повінчана й коронована в Раймсі. Ганна брала участь в правлінні ще за життя чоловіка. На деяких актах чи наданнях Генріх зазначав: “за згодою дружини моєї” або — “в присутності королеви Ганни”. Після смерти Генріха в 1060 р. Ганна залишилася реґенткою. Її син Філіп став королем Франції, а другий син Гуґо — родоначальником орлеансь­кої лінії королівського дому. Року 1062 вона одружилася з графом Крепі де Валюа, а після його смерти повернулася до сина.

Ганна була видатною постаттю: папи — Микола П і Григорій VII - писали до неї шанобливі листи, вихваляючи її чесноти, добрий вплив на Генріха І. На актах збереглися ЇЇ підписи кирилицею та латиною — серед “хрестиків” видатних васалів, у масі неписьмен­них. 3 іменем королеви Ганни зв'язана передача написаної кири­лицею т. зв. Реймської євангелії, що походить, треба гадати, з Ки­єва; на цю євангелію присягали всі французькі королі під час ко­ронування.

Так Ганна Ярославна, а можливо й інші королеви українського походження, приносили з собою не тільки коштовні посаги з бага­тої країни, але також 1 високу християнську мораль та вищу, ніж в Европі тих часів, культуру .

В Ярославовій добі, дуже важливій в історії української культу­ри, оформлюється остаточно церковна справа. Уперше, в 1008 році, “митрополит Іван постави церков камену в Києві святих Петра й Павла й в Переяславлі постави церков камену Воздвиження Честного Креста”. Року 1018 він зустрічав Святополка та Волеслава при вступі до Києва і їздив до Ярослава в справі обміну полонених. На початку 1020-их років він виступив як ініціатор канонізації Бо­риса та Гліба, і його заходами у Вишгороді збудовано дерев'яну церкву, до якої перенесено їх домовини, і сам Іван склав службу новим святим. На підставі всіх цих фактів дослідники вважають митрополита Івана не за грека, а за слов'янина: Є. Голубинський — за українця (“Природженого руського”, М. Приселков, С. Томашівський, Т. Коструба за болгарина.

Невідоме походження другого митрополита — Олексія, можливо, і також болгарина, з яким закінчилася доба незалежності української Церкви від Візантії. Неясно, в яких обставинах прибув десь у середині 1020-их років з Візантії митрополит-грек Теопемпт, Україна, велика держава, більша, ніж увесь візантійський патріархат, стала звичайною його провінцією.

Безперечним фактом є спроба Ярослава розірвати з візантійсь­ким патріархатом. У 1051 році з його наказу зібралися в Києві єпископи і настановили митрополитом “Іларіона русина”, священика церкви Спаса на Берестові, в улюбленому селі Володимира. Літопис так характеризує Іларіона; “муж благ, і книжник і постник”. Обрання Іларіона ясно показало, що могутня держава повинна мати свою незалежну національну Церкву.

Перший українець-митрополит був дійсно визначною особою, високоосвіченим ерудитом, блискучим промовцем і глибоким патріотом. Його “Слово о законі й благодаті”, виголошене в Десятинній церкві, видатний твір, рівного якому не було в тогочасній грецькій Церкві.

За Ярослава можна вже сказати про організацію Церкви. Напри­кінці правління Володимира було п'ять єпископій; у Києві, Чернігові, Білгороді, Володимирі-Волинському та поза Україною — в Новгороді, За Ярослава засновано шосту — в Юр'єві, над Россю.

Християнство за Ярослава значно поглиблюється. В Києві з'являються монастирі св. Юрія та св. Ірини. Недалеко села Берестова, на горі над Дніпром, у печері оселилися перші пустинножителі священик Іларіон, згодом митрополит, до якого пристав Антоній, що був пострижений на Афоні і приніс в Україну ідеал чернецтва. До них стали приходити інші, що шукали самоти, і він постригав їх. Коли зібралося 12 чоловіка, Антоній пішов від них, настановивши ігуменом Варлаама. Князь Ізяслав подарував їм всю гору, і там зас- нували вони Печерський манастир біля Володимира-Волинського. засновано манастир на передмісті Володимира, на Зимні — Свято-гірський. Були й інші монастирі.

Манастирі, зокрема Києво-Печерський, стають осередками культури. Серед ченців було багато освічених людей, які навчали гра­моти, співів, — а тоді вже існував нотний спів, так звані “крюки”; навчали калювання, мозаїчної справи. Великим і складним завдан­ням було постачання книжок, насамперед — для церков. У манастирях їх переписували, оздоблювали мініятюрами, перекладали з грецької мови.

Школи були не лише при манастирях, але також при більших церквах. Літопис оповідає, що в Новгороді Ярослав зібрав до шко­ли 300 дітей. Треба гадати, що в Києві було їх не менше. При церкві св. Софії працювали фахівці, які перекладали та переписували книжки. Літописець згадує, що Ярослав “многи книги списав, положи в церкви св. Софии”, — себто зібрав першу в Україні бібліо­теку.

Вище згадувалося, що вже за Олега та за Ігоря були освічені люди, посли цих князів, які могли стати супроти учених Візантії з багатовіковою культурою і протиставити грецьким законам зако­ни руські. Ці люди творили оточення Ольги і сприяли заходам Во­лодимира у справі християнізації Руси та ширення християнської моралі. За часів державного будівництва Ярослава висококультурні люди допомагали йому в його праці—чи то в школах, чи в створен­ні бібліотеки, в перекладах та переписуванні книжок, в розвитку мистецтва. З них вийшли літописці — славетні Никон, Нестор та інші; вони дали плеяду ченців Києво-Печерського манастиря, зокре­ма неперевершеного ерудита, стиліста і філософа — митрополита Іларіона, автора “Слова о законі і благодаті”, блискучого панегірика не лише Володимирові та Ярославові, але й своєму народові. Про свою авдиторію Іларіон казав, що то були люди “преизлиха наситившиеся премудрости книжної”. Щоб так глибоко, як він, розуміти історичний процес, так досконало знати античну філософію, треба було мати надзвичайно високу культуру. Іларіон не мав рівних, але він мав оточення учених і письменників, хоч і не такого високого та­ланту. Представниками їх були літописці.

За Ярослава було укладено перший літописний звід і почали озвиватися красне письменство, переклади та оригінальна літера­тура.

В тих часах з'являються вже цілі роди, династії інтелектуальної еліти. Такий рід бачимо в нащадках воєводи Свенельда: син його — Малк-Мстиша, внук — Добриня, правнук — посадник Новгороду, Константин; його син — посадник Остромир, для якого переписано євангелію; син Остромира — воєвода Вишата, і син його — Ян — уже діяч часів синів Ярослава. Сім поколінь!

Наявність висококультурних людей, що їх зібрав навколо себе Ярослав, дала право М. Грушевському писати про першу “Академію Наук” часів Ярослава. Вияв їх колективної праці почувається в усьому тому, що літопис приписує самому Ярославові, наприклад, в укладанні “Руської Правди” — першої збірки законів, що збереглася в літопису і , як діюче право, поширена була всюди там, куди сягала Ярославова влада. Те, що дійшло до нас — це лише уривки приватного характеру, але й вони свідчать про кодифікаційну працю.