Менінгококова хвороба

Для дослідження цереброспінальної рідини застосовуються та­кі методи: 1) загальноклінічний—тиск, прозорість, колір, клітин­ний склад, кількість білка; 2) бактеріоскопічний; 3) бактеріоло­гічний; 4) імунологічний; 5) біохімічний. При менінгококовому менінгіті тиск цереброспінальної рідини підвищений, вона мутна, гнійна або опалесціює. В 1 мкл нараховуються тисячі клітин, з яких у типових випадках 70—80 % становлять нейтрофільні гра­нулоцити. Кількість білка коливається від 1 до 7 г/л і більше. Стають позитивними глобулінові реакції Панді і Ноне—Аппельта. Немає чіткого співвідношення між кількістю клітин і білка, проте можна вважати, що приблизно кожній тисячі клітин відповідає збільшення білка на 1 г/л. У разі менінгококового менінгіту прогностично несприятливими є значне збільшення білка при незнач­ному цитозі,

Лікування. Терапевтична тактика при менінгококовій хворобі

залежить від клінічної форми, тяжкості перебігу, наявності усклад­нень.

Хворим з менінгококовим назофарингітом протягом 5 днів при­значають антибіотики (левоміцетин, бензилпеніцилін, тетрациклін, еритроміцин) в середньотерапевтичних дозах з урахуванням віку.

Застосовують також сульфаніламідні препарати пролонгованої дії в звичайних дозах.

При генералізованих формах менінгококової хвороби провід­ну роль відіграє етіотропне лікування. Призначають бензилпеніци­лін кожні 3 год у добовій дозі 200 000—500 000 ОД/кг внутрішньом'язово, при тяжкому перебігу—внутрішньовенне. Високо­ефективними є і напівсинтетичні пеніциліни: ампіцилін — у добовій дозі 200—300 мг/кг внутрішньом'язово кожні 4 год, оксацилін або метицилін — по 300 мг/кг внутрішньом'язово кожні 3 год. До

ефективних засобів належить також левоміцетину сукцинат. Це препарат вибору при блискавичній формі менінгококемії. Його призначають кожні 6 год внутрішньом'язово по 50—100 мг/кг на добу.

Показаннями до відміни антибіотиків є значне поліпшення са­мопочуття і стану хворого, нормалізація температури тіла, повне згасання (зникнення) менінгеальних симптомів і санація церебро­спінальної рідини.

Важливим є патогенетичне лікування, яке має бути спрямова­не на запобігання розвиткові набряку мозку і інфекційно-токсич­ного шоку — нормалізацію метаболізму, забезпечення мікроцирку­ляції в судинах мозку, ліквідацію гіпоксії мозку. Це переважно дезинтоксикаційні і дегідратаційні засоби, глікокортикостероїди.

Кристалоїдні і колоїдні розчини звичайно вводять з розрахунку 60—80 мл/кг на добу дітям і 40—50 мл/кг дорослим з паренте­ральним застосуванням діуретичних засобів. З кристалоїдних роз­чинів застосовують 5 % глюкозу, розчин Рінгера тощо, з колоїд­них—реополіглюкін, реоглюман, альбумін. Реополіглюкін, крім дезинтоксикації, підсилює мікроциркуляцію, тому він широко за­стосовується в лікуванні хворих з інфекційно-токсичним шоком, набряком мозку. Реополіглюкін з додаванням 5 °/р маніту відпо­відає реоглюману, тобто спричинює дезинтоксикаційний і дегідратаційний вплив. Хворим на менінгококовий менінгіт показане введення концентрованої плазми.

Поряд з етіотропним і дезинтоксикаційним лікуванням слід проводити дегідратацію. Засобами вибору є осмотичні діуретики (маніт, гліцерин), салуретики (лазикс, діакарб, урегіт, спіронолактон). При застосуванні осмотичних діуретиків часто спостеріга­ють ефект віддачі (зворотне надходження рідини в тканину моз­ку) , який характеризується симптомами набряку мозку через 5— 8 год від початку їх введення. У разі призначення дегідратаційних засобів необхідний контроль введеної рідини і добового діурезу, вмісту в крові натрію і калію, показників кислотно-лужного ста­ну, концентрації кінцевих продуктів обміну азоту (сечовини, креатиніну). Тривале застосування розчинів глюкози без одночасного призначення ізотонічних сольових розчинів може призвести до різ­кого порушення водно-електролітної рівноваги, що, в свою чергу, призводить до тканинного ацидозу, вивести з якого хворого в де­яких випадках дуже складно.

Доза глікокортикостероїдів є індивідуальною і залежить від динаміки основних симптомів і наявності ускладнень. Призначають гідрокортизон — 3—7 мг/кг на добу, преднізолон — 1—3 мг/кг на добу або інші препарати у відповідних дозах. У випадках роз­витку ІТШ добова доза глікокортикостероїдів значно збільшує­ться, досягаючи 5—10 мг/кг (у розрахунку на преднізолон).

Окремі патогенетичні препарати можуть зменшувати або збіль­шувати концентрацію деяких антибіотиків (антагоністичний або синергічний фармакокінетичний ефект). Так, осмотичні діуретики (манітол, маніт), гіпертонічні розчини глюкози посилюють екскре­цію пеніциліну з сечею, знижують його концентрацію в крові і це­реброспінальній рідині. Тому на тлі дегідратації наведеними осмо­тичними діуретиками треба скорочувати інтервали між ін'єкціями бензилпеніциліну до 2 год протягом 8 год після застосування діуретиків. Призначення лазиксу (фуросеміду) не потребує корекції інтервалів введення антибіотиків.

Призначення глікокортикостероїдів більш як на три дні при­зводить до значного зниження концентрації бензилпеніциліну в цереброспінальній рідині, що зумовлено зниженням проникності гематоенцефалічного бар'єра внаслідок тривалої дії гормонів. Встановлено, що кофеїн, еуфілін, баралгін мають синергічний ефект щодо антибіотиків. Ці препарати збільшують концентрацію бензилпеніциліну в цереброспінальній рідині.

Важливе значення в комплексному лікуванні мають протиза­пальні засоби, антигістамінні препарати. При збудженні хворого, судорогах, гіпоксії мозку призначають нейролептики (у вікових дозах розчини: 20 % —натрію оксибутирату, 0,25 % —дроперидолу, 0,5 % — сибазону, або реланіуму, седуксену) і засоби, що під­вищують стійкість тканин мозку до гіпоксії (вітаміни В1, B6, ніко­тинову кислоту, ноотропні засоби: пантогам, піридитол). Рекомен­дується широке застосування ангіопротекторів — пармідину, нат­рію етамзилату, трибенозиду, які можуть бути ефективними при менінгококцемії та ангіопатії, що періодично спостерігається при різних формах менінгококової хвороби.

Госпіталізація носіїв менінгокока не є обов'язковою, призна­чають протягом 5 днів усередину левоміцетин або сульфален в середньотерапевтичних вікових дозах.

Профілактика передбачає раннє і повне виявлення джерела ін­фекції, санацію носіїв, ізоляцію і лікування хворих. Госпіталізація хворих на генералізовані форми є обов'язковою. Виписка зі ста­ціонару можлива при клінічному видужанні та двох негативних результатах бактеріологічного дослідження слизу з носоглотки, які проводять не раніше, ніж через 3 дні після закінчення антибакте­ріальної терапії з інтервалом 3 дні.

В осередку інфекції протягом 10 днів проводять медичний на­гляд за особами, що були в контакті з хворими, а також їх дво­разове (за цей період) бактеріологічне обстеження. У колективи,

де виявлені хворі на менінгококову хворобу, нові особи не прий­маються протягом 10 днів після ізоляції останнього хворого. Для профілактики менінгококової хвороби серед осіб, що були в кон­такті, застосовують імуноглобулін, який дає епідеміологічний ефект, найбільш виражений протягом місяця.