Військово-промисловий комплекс України

Під час реструктуризації виробничих потужностей оборонно-промислового комплексу слід зберегти ті підприємства й організації, які здатні виробляти продукцію, стратегічно значиму для національної безпеки та оборони країни, а також вироби, конкурентоспроможні на зовнішньому ринку, в той час, як економічно безперспективні підприємства - перепрофілювати або ліквідувати.

Розробка озброєння вимагає тривалого часу (з моменту розробки оперативно-тактичних вимог до готових зразків, що надходять у військові частини, минає 10-15 років). Отже, далеко не кожна держава, якщо врахувати її економічні можливості, здатна вирішувати подібні завдання. У цьому зв’язку багато держав надають перевагу модернізації озброєння шляхом організації безперервного процесу проведення конструктивних і технологічних заходів, спрямованих на вдосконалення бойових характеристик озброєнь та підвищення ефективності бойового застосування їх на всьому діапазоні розширеного життєвого циклу. В подальшому, в міру одержання валюти від експорту зброї колишнього СРСР та запасних частин до нього, цілком можливою стала б розробка та виробництво більш сучасного озброєння, причому в такій кількості, якої б вистачило б для забезпечення не тільки інтересів національної безпеки України, але й для можливого експорту. Такий підхід полегшив би подолання труднощів проникнення на світові ринки зброї шляхом кооперування з тими західними спеціалістами в розробці та виробництві озброєння, які мають пріоритет з тієї чи іншої системи (управління, надійність, ергономіка). Реальність підвищення експортного потенціалу України за рахунок продажу зброї підтверджується результатами зовнішньої торгівлі в минулі роки. Навіть за умов економічної нестабільності, відсутності замкнених циклів виробництва основних видів власного озброєння, самостійного досвіду торгівлі таким специфічним товаром Україна змогла експортувати озброєнь на суми, що значно перевищують доходи від зовнішньої торгівлі такими традиційними товарами, як локомотиви, електровози, мотоцикли.

Військово-технічне співробітництво має надзвичайно важливе значення, оскільки на цій основі формуються політичні цілі та завдання держави щодо забезпечення її національної безпеки. У зовнішньополітичному та стратегічному відношеннях військово-технічне співробітництво є одним із дійових засобів самоутвердження країни в світі, підняття її політичного, економічного та наукового авторитету. В економічній площині таке співробітництво, особливо торгівля озброєнням та військовою технікою, є чи не єдиним фактором здатним врятувати українську оборонну промисловість та зберегти науково-промисловий потенціал високих технологій. Головним партнером України в царині військово-технічного співробітництва є Росія . Слід відзначити, що обсяги торгівлі 1999р. у цій галузі помітно збільши­лися. Проте дуже істотно обмежу­ють контакти політичні супереч­ності (партнерство з НАТО, Таш­кентським договором) 3 іншого боку, активність на російському напрямі по суті блокує виведення на високий рівень співробітницт­ва з країнами-членами НАТО — США, Німеччиною й ін.

Є перспективи розширення військово-технічного співробітниц­тва з Узбекистаном, Азербайджа­ном. У свою чергу дуже важливими партнерами в цій сфері для Ук­раїни є “нестратегічні” Пакистан, Конго, Греція (приміром, член НАТО Греція підписала з Україною угоду на придбання двох малих де­сантних кораблів на суму $100 млн.)

У військовій сфері жодну з країн сьогодні не можна назвати справді стратегічним партнером України. З погляду створення умов для зміцнення обороноздатності України, порівняно ефективнішим виглядає військове співробітницт­во зі США й Польщею та військово-технІчне з Росією. Серед інших держав найперспективнішими є контакти з Великобританією, Нідерландами й ін.

Інтернаціоналізація проектів та виробництва з метою досягнення відповідності міжнародним вимогам спрямована на підвищення експлуатаційної сумісності військової техніки, що є важливим чинником, якщо враховувати зростаючу кількість спільних військових операцій в регіональних точках. Новий акцент на економічні розрахунки і вигоди має привести до зниження витрат на одиницю продукції, а отже, створити нову або удосконалену техніку, що буде більш доступною для багатьох країн. Це, у свою чергу, має посилити, в кінцевому підсумку, регіональну безпеку країн "третього світу" щодо їхніх сусідів.

6. Здійснення пропозицій урядовими та неурядовими організаціями

У початковий період проведення конверсії підприємств оборонно-промислового комплексу України здійснювалось за планами колишнього СРСР. Тоді не бралися до уваги національні інтереси майбутньої незалежної держави. Після проголошення незалежності України було розроблено і затверджено урядом основні напрями державної програми військового виробництва. Ставилося завдання зберегти потенціал оборонного комплексу як базавого, використати його можливості для здійсненя структурно-технічної перебудови промислового сектора економіки, розвитку сільського господарства і переробних галузей. Водночас було визначено підприємства і організації, що підлягали глибокій конверсії – насамперед ті, де спад обсягів військового виробництва перевищував 20%.

Після того, як у 1992р. припинилися державні замовлення на виробництво військової продукції, було самоліквідовано 750 конструкторських бюро та 700 підприємств, що призвело до значного зростання кількості безробітних. Уряд намагався вживати певних заходів для зниження економічної та соціальної напруженості в конверсійних підприємствах оборонного комплексу. Було створено Міністерство машинобудування, оборонно-промислового комплексу та конверсії, яке 1992р. завершило розробку 540 цільових комплексних науково-технічних програм розвитку виробництва продукції різноманітного призначення. При цьому передбачалася можливістьпереходу до рухливих форм ринкової кон’юнктуриі формування багатоярусної “піраміди” пріоритетів.

У процесі розробки 540 цільових програм було передбачено використання інвестицій і технічної допомоги зарубіжних країн. Проте експертиза, проведена стосовно надання технічної допомоги з боку Європейського Союзу, виявила досить обмежені реальні напрямки дій. З метою перегляду цільових програмяк у якісному, так і в кількісному аспектах Кабінет міністрів приийняв постанову “Про підвищення науково-технічного та виробничого потенціалу ОПК для розвитку економіки”, за якою 142 комплексні науково-технічні програми було згруповано у 22 пріоритетні завдання розвитку економіки. На виконання їх передбачалось фінансувати 568,8 млрд.крб. (у цінах 1993р.), при чому меншу частину (32,8%) – з державного бюджету, решту – власними коштами підприємств і кредитуванням.

Важке загальне становище в оборонно-промисловому комплексі, вжиття заходів, пов’язаних з конверсією, набуття ними обвального характеру було зумовлено тим, що конверсія проводилась за відсутності власних законодавчих документів (хоч існував Лісабонський протокол), які регламентували б різноманітні взаємопов’язані чинники. Затримка розгляду Верховною Радою військової доктрини України не дозволяла розпочати розробку програм розвитку озброєнь. А це, в свою чергу, не могло не вплинути на обгрунтовані розрахунки потреб силових міністерств в озброєнні та військовій техніці, а отже, - на глибину конверсії. Аналогічна ситуація склалася і щодо Закону про конверсію та її концепцію.