Первісна людина була глибоко переконана і істинності своїх вірувань і спочатку сама виконувала всі лікувальні заходи та різні магічні дії. З часом, навчена досвідом своїх особистих невдач, почала звертатися до окремих осіб, які “знали” кращі засоби “Вміли” краще входити в зв’язок з надприродними силами. Так поступово виділяються віщуни, знахарі, чаклуни, яким 2Було відкрито” всі таємниці природи, які розуміли “шелест і гомін трав”, “Шепіт матері-землі”, знали і вміли знаходити лікувальні й отруйні речовини і виготовляти з них відповідні ліки.
З огляду на емпіричний характер стародавньої медицини в руках окремих емпіриків – знахарів – зосереджувались певні навички лікування досить обмеженого кола хвороб, а іноді навіть якоїсь однієї хвороби. Одній людині, очевидно, важко було оволодіти різними прийомами в різних галузях. Так, у Стародавній Русі розрізнялись костоправи, лікарі “очні” (особливо з вичавлюванням трахоматозних зерен), спеціалісти з грижі, з роздроблення ц видалення каменів із сечових шляхів, з лікування гостя – ревматизму, гомоню, венеричних хвороб, цілителі причинних, біснуватих, баби-повитухи, баби-цілительки дітей. Аналогічні види знахарства спостерігались на Україні.
Так подвійним шляхом – стихійно-матеріалістичним і містичним - тисячоліттями нагромаджувалися лікувальні засоби, якими користувалось людство в своєму трудовому житті. В основному однаковий в усіх народів, це розвиток мав свої особливості залежно від зовнішніх умов, розвитку продуктивних сил та інших факторів, які зумовлюють суспільний лад людського колективу. Колектив з первісних часів завжди був і лишається основною і невід’ємною умовою людського прогресу. За несприятливих умов цей поступальний процес культурного розвитку подекуди загальмовується, і окремі групи людей мовби “застигають” на такому досвідно-інтуїтивному рівні.
Слов’яни з давніх-давен населяли південні береги Балтійського моря, береги Вісли, Дніпра, Дністра та інших приток. Через південні степові простори нашої Батьківщини пролягали шлях багатьох кочових народів, з якими східним слов’янам доводилося вести запеклу боротьбу, обстоюючи право на існування і своєї землі.
Про скіфів ми довідуємося з розкопок численних могильників, городищ по Дніпру, в Криму, з літературних джерел грецьких письменників, зокрема з праць грецького історика Геродота, який відвідав наші південні землі. Про них згадує у своїх працях і Гіппократ, але він у Скіфії не бував. Скіфи, як і південні слов’янські племена. торгували з греками продуктами скотарства, хутрами, хлібом, лікарськими рослинами, деревом. а діставали від них різні ремісничі вироби, предмети побуту, посуд, прикраси. Скіфи, як і кожен народ, мали певні знання щодо лікування різних хвороб і ушкоджень, як набуті емпіричним шляхом, так і містичного характеру. У них були свої знахарі. Під час розкопок Чортомлицького кургану поблизу Нікополя, Куль-Обського кургану недалеко від Керчі знайдено золоті й срібні вази із зображенням скіфів. На одній з них зображено скіфів, які подають лікарську допомогу (перев’язка нижньої кінцівки, витягання зуба). Деякі скіфи були обізнані з медициною античних греків, мали велику лікарську практику в Афінах, (Анахарсіс, Томсаріс).
В одних народів, як про це буде мова далі, майже вся медицина перейшла до віщунів-жерців, стала їхньою монополією і побувала дедалі більше містичного характеру, в інших з хромовою медициною розвивалась медицина на грунті дедалі глибшого спостереження природи, робились спроби вивчати будову організму людини, його функції, вивчався перебіг хвороб виділялись окремі форми захворювання. З часом завдяки сприятливим соціально-економічним умовам, почався розвиток науки в медицині.
Народ мав свій медичний епос який сягав у давнину. Усі засоби майже завжди супроводились замовлянням, поліпшуваннями тощо.