Національна політика СРСР в роки перебудови

Зміни, що відбувалися в країні, основним змістом котрих була демократизація суспільного життя, зокрема розвиток гласності і політичного плюралізму, а також послаблення влади КПРС — стрижня адміністративно-командної системи управління, обумови­ли необхідність реформування державного апарату як в центрі, так і на місцях. Ця робота почала розгортатись перш за все на союзному рівні. Досить радикальним кроком у реформуванні держапарату було прийняття 15 березня 1990 p. III з'їздом народних депутатів СРСР постанови про обрання М.Горбачева Президентом СРСР. М.Горбачев став президентом країни, одержавши лише 59,2% від списочного складу з'їзду народних депутатів СРСР.[2;114] Запроваджен­ня інституту президентства в країні було логічним втіленням у практику державного будівництва теорії розподілу влади, що пе­редбачало функціонування трьох самостійних гілок влади, в тому числі й виконавчої.

26 грудня 1990 p. з'їзд народних депутатів СРСР прийняв Закон "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР у зв'язку з удосконаленням системи державного управління", значне місце в якому відводилося правовому регулюванню організації та діяльності уряду СРСР. Замість Ради Міністрів СРСР уряд далі іменувався Кабінетом Міністрів СРСР. В оновленій ст. 128 Консти­туції СРСР зазначалося, що Кабінет Міністрів СРСР є виконавчо-ро­зпорядчим органом Союзу РСР і підлеглий президенту СРСР. Док­ладно організація і діяльність уряду СРСР регламентувалися Законом СРСР від 20 березня 1991 p. "Про Кабінет Міністрів СРСР". Реконструювання уряду СРСР означало логічне продовження конс­титуційного оформлення виконавчої влади. Галузеве управління в країні здійснювали міністерства СРСР та інші центральні органи державного управління Союзу РСР. Перелік названих союзних орга­нів наводився в Законі СРСР від 1 квітня 1991 p.[14;221]

У період, що розглядається, була піддана реформуванню й судова система. 13 листопада 1989 p. Верховна Рада СРСР прийняла нові Основи законодавства СРСР і союзних республік про судоус­трій. Підвищити роль суду були покликані й інші правові акти. Так, 20 червня 1989 p. Верховна Рада СРСР прийняла Закон "Про статус суддів в СРСР", а в грудні 1989 p. ухвалила низку правових актів про судову систему, зокрема Закон СРСР "Про відповідальність за неповагу до суду", постанови "Про затвердження Положення про кваліфікаційні колегії суддів судів Союзу РСР", "Про затвердження Положення про кваліфікаційну атестацію суддів", "Про затверд­ження Положення про дисциплінарну відповідальність суддів, від­кликання і дострокове звільнення суддів та народних засідателів судів Союзу РСР".[4;118]

В процесі конституційних нововведень у роки "перебудови" було зроблено спробу створити орган конституційного контролю. Цим органом став Комітет конституційного нагляду СРСР, органі­зація і діяльність якого були врегульовані Законом про Конститу­ційний нагляд в СРСР, ухваленим з'їздом народних депутатів СРСР У грудні 1989 p. Проте діяльність зазначеного органу виявилась малоефективною. Комітет був квазісудовим органом і являв собою додаток до з'їзду народних депутатів СРСР. Громадяни були поз­бавлені можливості звертатися до нього з конкретних питань.

На союзному рівні було зроблено спробу здійснити корінну реформу організації місцевої влади. 9 квітня 1990 p. був прийнятий Закон СРСР "Про загальні засади місцевого самоврядування і місцевого господарства в СРСР". Згідно з постановою Верховної Ради СРСР про порядок введення в дію зазначеного Закону вважа­лися такими, що втратили силу, закони про основні права і обо­в'язки усіх ланок місцевих Рад народних депутатів. У той же час Верховним Радам союзних республік пропонувалось забезпечити розроблення і прийняття законодавчих актів, які б регулювали місцеве самоврядування республік. Закон СРСР від 9 квітня 1990 p. містив основну ідею — перевести місцеві Ради з режиму єдиного державного керівництва в режим місцевого самоврядуван­ня — і закріплював становище місцевих Рад як повноправних господарів на своїй території.

В руслі зазначених напрямків реформування союзної держав­ності здійснювалось і реконструювання державного апарату УРСР.

Помітною подією в державно-правовому житті УРСР було прий­няття Верховною Радою республіки 27 жовтня 1989 p. Закону "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) Української РСР". У преамбулі цього Закону зазначалося, що зміни до Конс­титуції УРСР вносяться з метою розвитку демократії, самоврядуван­ня народу, удосконалення виборчої системи, структури, діяльності Рад народних депутатів, органів правосуддя та відповідно до Закону СРСР "Про зміни і доповнення Конституції (Основного Закону) СРСР". Прийняття Закону від 27 жовтня 1989 p. означало певне зрушення у бік розвитку представницької демократії в Україні. Це було пов'язано у першу чергу з демократизацією виборчої системи. Закон, зокрема, забезпечував перехід до реальної, а не тільки прого­лошеної альтернативності висування кандидатів у депутати. Істотні зміни було внесено в розділ 12 Конституції УРСР, що регламентував організацію і діяльність Верховної Ради республіки. Чіткіше визнача­лась компетенція Верховної Ради, предмети виключного відання цього вищого органу влади УРСР. Значно розширювалися повноваження Голови Верховної Ради УРСР, який набуває рангу найвищої посадової особи республіки і представляв УРСР у країні та в міжнародних відносинах. Конституція УРСР у редакції Закону від 27 жовтня 1989 p. передбачала функціонування в республіці Комітету конституційного нагляду УРСР, який обирався Верховною Радою строком на 10 років. Істотні зміни були внесені також в розділ 18 Конституції УРСР "Суд і арбітраж". Наприклад, змінювався порядок обрання народних суддів районних народних судів. Обирали їх обла­сні Ради народних депутатів. Судді усіх судів обиралися строком на 10 років. В розвиток демократичних начал виборчої системи, Вер­ховна Рада республіки 27 жовтня 1989 p. прийняла закони "Про вибори народних депутатів Української РСР" та "Про вибори депу­татів місцевих Рад народних депутатів Української РСР".[14;315]

Демократизація виборчої системи дала позитивні результати. У березні 1990 p. на виборах до Верховної Ради УРСР і місцевих Рад народних депутатів національно-демократичні сили одержали пере­конливу перемогу. Так, на виборах до Верховної Ради вони завою­вали в умовах жорсткого пресингу з боку владних структур 27% депутатських мандатів. У парламенті республіки була сформована опозиція в особі Народної Ради, до складу якої увійшло 125 депу­татів. Між ними і партапаратною більшістю депутатів ("група 239") розгорнулася запекла політична боротьба.[3;7] Уперше за багато років свого існування Верховна Рада почала працювати в парламентсько­му режимі, тобто сесії продовжувалися по кілька місяців. Порядок їх роботи визначався Тимчасовим регламентом засідань Верховної Ради Української РСР дванадцятого скликання, затвердженим Ве­рховною Радою УРСР 22 травня 1990 p.