Протягом 1921-1922р. НЕП був змушеною спробою утримати владу шляхом економічних поступок ринку. Однак цей ринок був сильно деформований. Приватна власність не була гарантована. Держава розглядала її як самого найлютішого історичного ворога. Тому власники мали мало стимулів до перспективного розширення господарства, створюючи капітали на спекулятивних операціях. Тому в приватну діяльність хлинули насамперед різного роду авантюристи, спекулянти, які прагнули якнайшвидше зірвати куш, витратити його, пожити у своє задоволення. Природно, що ні про які довгострокові вкладення капіталів, розширенню сфери діяльності і випуску товарів у подібній атмосфері не могло бути і мови. Тому доля приватної промисловості в загальному обсязі промислового виробництва була невисока. Але промисловість, відновлена на 4/5 від довоєнного рівня, вичерпала резерви поглинання надлишкової робочої сили. Приватні капітали були не занадто значні, напівлегальні і не вкладалися в промисловість. Приватні капітали кинулися насамперед у торгівлю. Якщо роздрібна торгівля виявилася переважно в руках приватника, то оптова – у руках держави, що створювало вибухонебезпечну ситуацію на ринку, постійно підживлюючи як можливості спекуляції, з одного боку, так і придушення приватної ініціативи – з іншої.
Значні зміни відбулися й у традиційних шарах населення. У період громадянської війни була цілком знищена і без того нечисленна російська буржуазія. Серйозну втрату понесла інтелігенція. У той же час ще з часів першої світової війни йшов активний процес маргіналізації населення. Це повною мірою відносилося і до робітничого класу: із громадянської війни і розрухи, що супроводжувала її, вийшов “пролетаріат, ослаблений і до відомого ступеня декласований руйнуванням його життєвої основи – великої машинної промисловості” - констатував В.И.Ленін. У 1920 році, по офіційним даним, у Росії нараховувалося 1,7 млн. промислових робітників, причому кадрові робітники становили не більш 40%, тобто близько 700 тис. чоловік. Але вже до 1928 р. загальна чисельність робітничого класу збільшилася в 5 разів. Основну масу робочого поповнення складала пауперизована сільська молодь. Перебираючись в місто, вона змінювала свій соціальний статус, що породжувало складну гаму настроїв. З одного боку, це було зростаюче чекання кращих змін, що, вкупі із селянською психологією, перетворювало її в слухняну і довірливу стосовно держави масу населення. З іншого боку, потоптані Непом зрівняльні настрої робили її лютими супротивниками тих, хто зміг пристосуватися до ситуації, що змінилася, забезпечити собі високий матеріальний статок. Ця нота значно підсилювалася за рахунок тієї частини сільських мігрантів, що були виштовхнуті із села. Але не знайшли роботи в місті, поповнюючи зростаючі ряди безробітних.[4;17]
В умовах “воєнного комунізму” і розподільної економіки народжувалася нова каста людей, що починали думати себе сіллю землі. НЕП для них був тільки перешкодою. У відродженні вільного ринку вони безпомилково розглянули смертельну погрозу своїм портфелям, пайкам. Своїм партійним привілеям. Контратака була неминучою.Але відкрито атакувати НЕП новий клас не зважувався: занадто очевидні були плоди вільного ринку.
Наступ повели в тій єдиній сфері, де більшовики думали себе недоторканими в ідеології. Першою жертвою цього схованого наступу на НЕП стала інтелігенція. Частина інтелігенції, що не розділяла більшовицьких поглядів, побачила в НЕПі визнання більшовиками того факту, що Росія не готова до швидкого стрибка в комунізм. Відчуття інтелігенції тих років добре передає М.Осоргін у книзі спогадів «Часи»: “Від революції постраждавши, революцію не проклинали, про неї не шкодували; мало було людей, що мріяли б про повернення колишнього. Викликали ненависть нові володарі, але не справа, якій вони взялися служити і яка їм не по плечу, - справа відновлення Росії. У них бачили старих деспотів, що перерядилися, ворогів волі, здатних тільки спотворювати і гальмувати величезну роботу, що могла б бути - так нам здавалося - дружною, плідною і…”[10;66]
Рішення про висилку упало на їхні голови зненацька. Ніхто не припускав, що власті підуть на таку міру “ідеологічної асенізації”, як групове вигнання кращих розумів Росії .
Н.Бердяєв писав: “Висилалася за границю ціла група письменників, учених, суспільних діячів, яких визнавали безнадійними в смислі звертання в комуністичну віру. Це була дивна міра, що потім уже не повторювалася. Я був висланий зі своєї батьківщини не по політичним, а по ідеологічних причинах. Коли мені сказали, що мене висилають, у мене сталася туга. Я не хотів емігрувати…”[10;66]
Більш складним було відношення до Непу серед прихильників більшовиків. Багатьма з них, особливо вихованими на безкомпромісних гаслах часів громадянської війни і «воєнного комунізму», НЕП був сприйнятий як зрада ідеалам Жовтневої революції. Песимізм і розчарування охопили визначену частину партійних рядів. Майже у всіх парторганізаціях спостерігалися випадки виходу з РКП(б) через незгоду з політикою Непу.
Відому еволюцію в розумінні Непу можна було побачити в поглядах більшовицького керівництва. Спочатку В.И.Ленін і його прихильники розглядали НЕП як тимчасовий тактичний хід, як змушений відступ, викликаний несприятливим співвідношенням сил, як змушений перепочинок перед змушеним штурмом сяючих висот комунізму. Уже до осені 1921 р. В.И.Ленін приходить до розуміння Непу як одного з можливих шляхів переходу до соціалізму. Суттю цього тривалого перехідного періоду повинне стати мирне економічне змагання між різними укладами в економіці. У результаті якого соціалістичний уклад поступово витисне приватнокапіталістичні форми господарства.
Тому НЕП не тільки містив у собі комплекс визначених економічних заходів, покликаних стабілізувати внутрішнє становище в країні, він торкнувся і політичну сферу. І якщо ліберальна логіка неминуче виводила формулу - економічна лібералізація дорівнює або, у всякому разі, прагне до політичної лібералізації, то логіка радикального більшовизму представляла цей процес трохи інакше - економічний плюралізм повинен компенсуватися жорсткістю політичного й економічного режиму, інакше НЕП призведе не до соціалізму, а поверне країну на старі рейки.
До кінця 1922 р. окремі ланки Непу почали стулятися у визначену економічну модель, що істотно відрізнялася від “військово-комуністичної”. Ленін порушує питання про необхідність перегляду “усієї точки зору на соціалізм”.
Але навіть в умовах державного регламентування економіка часів Непу виявляла тенденцію до самостійного розвитку. Ленін з цього приводу зауважував: державу в наших руках, а в економічній політиці держава діє не по-нашому.
РКП(б)/ВКП(б) у 1920-і рр. перетворюється з політичної партії в особливий соціальний і політичний організм радянського суспільства. Політика стосовно інших партій характеризувалася крайньою нетерпимістю, незважаючи на те, що багато груп меншовиків, есерів, анархістів неодноразово заявляли про своє бажання легалізуватися і співробітничати з більшовиками в справі господарського відродження і соціалістичного будівництва. У боротьбі проти них чекісти використовували політичні провокації, впровадження агентів у нелегальні організації, арешти “соціально неблагонадійних елементів”. Радянська держава зробила крок по шляху перетворення в однопартійну диктатуру.
Завантажити реферат