Концепції правової держави

Держава в своїй діяльності зв’язана і обмежена правом,

стоїть під правом, а не поза і над ним

Гесен

Необхідність розробки і практичної реалізації концепції правової держави ставить перед нашою теорією і практикою цілий ряд нових запитань. Щоб краще орієнтуватись у всій цій проблематиці, варто розібратись в історії вчень про правову державу, прояснити суть, принципи специфічні властивості, характерні даній формі організації і функціонування публічної політичної влади, зрозуміти логіку, цілі і перспективи нашого власного шляху до ідеї правової держави.

Правова держава як визначена теоретична концепція і відповідна практика має довгу і повчальну історію.

Сам термін "правова держава" (Rechtsstaat) міцно встановився в німецькій юридичній літературі в першій третині ХІХ ст. (в працях К.Т.Валькера, Р.фон Моля та ін.), а в подальшому отримав широке розповсюдження серед прибічників теорії правової держави інших країн.

Проте різні теоретичні концепції, які виражали ідею, суть і поняття правової держави, сформувалися значно раніше. Вже в стародавньому світі розпочалися пошуки принципів, форм і конструкцій для встановлення належних взаємовідносин, взаємозалежностей і погодженої взаємодії права і влади. В процесі поглиблення уявлень про право і державу досить рано сформувалась ідея про розумність і справедливість такої політичної форми суспільного життя людей, при котрій право завдяки визнанню і підтримці публічної влади стає владною силою (тобто відповідній праву державною владою). Символічним відображенням подібних уявлень став образ Богині Правосуддя (з пов'язкою на очах, з мечем, і теразами правосуддя), уособлюючій єднання сили і права: правопорядок, який охороняється богинею в рівній мірі обов'язковий для всіх. З уявленнях стародавніх цей образ правосуддя (який залишається , до речі, і сьогодні найбільш підходящим символом для правової державності) відображає суть і ідею не тільки справедливого суду як спеціального органу, але й ідею справедливої державності взагалі (справедливої організації влади в людському суспільстві).

Цілий ряд положень, значимих для послідуючих уявлень про правову державу був розроблений ще античними авторами. В їх числі положення про владу закону як поєднання сили і права (Солон, Арістотель та ін.); про рівність людей по їх природньому праву (деякі софісти, стоїки, римські юристи); про право як мірило справедливості і регулюючу норму політичного суспільства (Арістотель); про державу (республіку), як "справу народу", як правове спілкування і загальний "правопорядок" (Ціцерон); про сфери приватного і публічного права , про вільну особистість як юридичну особу, суб'єкт права (римські юристи) та ін.

Ріст продуктивних сил, зміна соціальних і політичних відносин в суспільстві в епоху переходу від феодалізму до капіталізму вирішального значення набуває проблема політичної влади і її формально рівної для всіх правових організацій у вигляді впорядкованої системи різних державних влад відповідає новому співвідношенню соціально класових і політичних сил і разом з тим виключає монополізацію влади в руках однієї особи, органу чи союзу.

В трактуванні Дж.Локка концепція правової держави втілюється в державі, де править закон, що відповідає природньому праву та признає невідчудженні природні права і свободи особи, і здійснено поділ влади. Таку державу з верховенством права він протиставляє деспотизму.

Опираючись на ідеї народного суверенітету і суспільного договору, що утворюють правову основу і джерело державності, Локк виступив з обгрунтуванням "доктрини законності опору будь-яким проявам незаконної влади". Його концепції характерні риси класичної ліберальної доктрини прав і свобод особистості в правовій державі. "Свобода людей, які знаходяться під владою уряду, - відзначав він, - полягає в тому, щоб мати постійно правило для життя, загальне для кожного в цьому суспільстві і встановлене законодавчою владою, створеному в ньому; це - свобода діяти за моїм власним бажанням, коли це не забороняє закон, і не бути залежним від постійної, невизначеної невідомої самовладної волі іншої людини. Обгрунтований тут Локком правовий принцип особистої свободи лише словесно дещо відрізняється від сучасної актуальної для нас формули: "дозволено все, що не заборонено законом".

Нові уявлення про поділ влади отримали систематичну розробку в концепції Ш.Л.Монтеск'є. Розрізняючи в кожній державі три види влади - законодавчу, виконавчу і судову, - він відмічає, що для попередження зловживання владою необхідно такий порядок речей, при якому різні влади могли б взаємно стримувати одна одну. Поділ і взаємне стримування влади є , згідно Монтеск'є головною умовою для забезпечення політичної свободи в її відношенні до державного устрою. При цьому він підкреслює, що політична свобода полягає не в тому, що б робити те, що заманеться. "В державі, тобто в суспільстві, де є закони, свобода полягає лише в тому щоб мати можливість робити те, що повинен хотіти, і не бути примушеним робити те, чого не потрібно хотіти . Свобода є право робити все, що дозволено законами. Якщо б громадянин міг робити те, що цими законами заборонено, то у нього не було б свободи, так як те саме ж могли б робити інші громадяни".

Ідеї Локка і Монтеск'є помітно вплинули не тільки на наступні теоретичні уявлення про правову державу, але й на конституційне законодавство і державно-правову практику того часу. Цей вплив чітко проявився, наприклад, в Конституції США 1787 р., в французькій Декларації прав людини і громадянина 1789 р., в цілому ряді інших правових документів. Наприклад, стаття 16 названої Декларації наголошує: "Суспільство, в якому не забезпечене користування правами і не проведено поділ влади, немає конституції". Великий інтерес в плані нашої теми являє собою і стаття 5 цієї Декларації: "Закон може лише забороняти дії, шкідливі для суспільства. Все те, що не заборонено законом, є дозволеним, ніхто не може бути примушеним до дії, яка не закріплена законом". Це перше офіційне закріплення даного правового принципу.

З обгрунтуванням теорії правової держави виступив І.Кант. "Держава, - відмічає він, - це об'єднання багатьох людей підпорядкованих правовим законам.” Суть держави, за Кантом, полягає у вищій степені узгодження з правовими принципами, і намагатися досягнути такої узгодженості нас зобов’язує розум через категоричний імператив.

Характеризуючи різного роду владу, Кант підкреслював, що правосуддя повинно здійснюватись судом присяжних, вибраним народом. Визначним в його теорії, що походить з ідеї народного суверенітету, є розділення законодавчої і виконавчої влади. “Республіканізм , - писав він, - це державний принцип відділення виконавчої влади ( уряд ) від законодавчої; деспотизм - принцип самовладного виконання державних законів, виданних ним самим; з цього виходить, що суспільна воля виступає в якості приватної волі правителя”. Стосовно законодавця Кант формулює наступний обмежувальний принцип його діяльності: те, що народ не може вирішити відносно самого себе, того і законодавець не може вирішити відносно народу.