Якщо у Канта правові закони і правова держава - це необхідність, то в Гегеля вони - дійсність, тобто практична реалізація розуму в певних формах буття людей.
В ХХ ст. багато ліберальних авторів виступали проти Гегелівської філософії держави і права, кваліфікуючи її в якості однієї з теоретичних основ ідеології і практики фашизму, націонал-соціалізму і взагалі всіх різновидів сучасного деспотизму і тоталітаризму. Однак дійсний зміст Гегелівської концепції правової держави свідчить про помилковість і безпідставність подібних звинувачень.
Держава, відповідно Гегелю, це також право, а саме - конкретне право, тобто, по діалектичному трактуванню, найбільш розвинене і змістовно багате право, вся система права, що включає в себе визнання всіх інших , більш абстрактних прав - прав особистості , сім’ї і суспільства. З цією обставиною, що в діалектичній ієрархії прав держава як найбільш конкретне право є на вершині правової піраміди , пов’язане гегелівське звеличування держави над індивідумами і суспільством, возвеличування і ледве не боготворіння його в якості “ ходи бога по світу”. Все це підтверджує, що Гегель - етатист (державник). Але Гегель - правовий етатист, він стверджує , возвеличує і боготворить саме правову державу, він ставить в залежність права індивідів і суспільства ( не заперечуючи їх ) державі не як апарату насильства, а як більш високому праву - всій системі права. А “система права це царство реалізованої свободи”. Іншими словами, Гегель філософськи возвеличує державу як найбільш розвинуту дійсність свободи.
В конкретно-історичному плані Гегель як мислитель початку ХІХ ст. вважав, що ідея свободи досягла найбільшого практичного здійснення якраз в конституційній монархії, заснованій на принципі розподілу влад ( правителя, уряду, і законодавчої влади ). Належний розподіл влади в державі є, по Гегелю, “ гарантією публічної свободи”. З цих позицій він різко критикував деспотизм - стан безаконня , в якому особлива воля як така, чи це воля монарха, чи народу (охлократія), має силу закону або, правильніше, заміяє собою закон ”.
В цілому вся Гегелівська концепція правової держави прямо і однозначно направлена проти зловживання, безправ’я і взагалі всіх неправових форм застосування сили збоку приватних осіб, політичних об’єднань і владних структур. В гегелівському етатизмі дійсне бачення не ідеологічної підготовки тоталітаризму, а авторитетне філософське попередження про його небезпеку.
Звідси, звичайно, зовсім не випливає заперечення недоліків гегелівського етатизму (надмірне возвеличування держави над індивідами і суспільством в цілому і т.д.), зумовлених критичним відношенням Гегеля до ідеї народного суверенітету, до демократичних концепцій організацій і функціонування цивільного суспільства і держави , до цінностей ліберальної концепцій автономії особистості і т.д. Однак з точки зору ідей правової державності суттєво відзначити як правову природу Гегелівського етатизму , так і те , що визнаний ним принцип суверенності держави і державних форм, організації і здійснення публічної політичної влади є по сутті одочасно і правовою вимогою, що є необхідною умовою концепції і практики панування права і правової держави.
В загальному вигляді правову державу можна визначити як державу , в якій панує право. Згідно більш конкретного визначення правова держава - це правова форма організації і діяльності публічно-політичної влади і її стосунків з індивідами як суб’єктами права.
До числа відмінних ознак правової держави як мінімум відноситься: верховенства правового закону, реальність прав і свобод індивідів, організація і функціонування суверенної державної влади на основі принципу розподілу влад. В змістовій площині цим ознакам відповідають три взаємопов’язані елементи , які в своїй сукупності висловлюють зміст і специфіку правової держави. Ці компоненти (елементи теорії і практики) правової держави умовно можна назвати так: власне правовий (або юридично-нормативний), ідивідуально-правовий (або компонент прав і свобод індивідів) і організаційно-правовий (або інституціонально-правовий).
Перший з названих компонентів є праворозуміння , в межах якого так чи інакше здійснюється розмежування між правом і законом. При цьому під правом розуміється особливий, незалежний від бажання законодавця соціальний феномен із своїми об’єктивними властивостями і регулятивним принципом , під законом - вся сукупність офіційно-владних постанов, загальнозобов’язальні акти і норми , наділенні примусовою (законною) силою.Таке розмежування здійснювалось і здійснюється як з суттєво-правових , так і з інших позицій. Головне для такого розрізнювання - визнання специфіки права , наявності у нього свого особливого принципу, його відмінності від інших регуляторів (морального , релігійного, владно-наказового, і т.д.).
Другий компонент концепції правової даржави є утвердження правової форми і правового характеру взаємовідносин між владою і підвладними суб'єктами, як суб’єктами права , визання і належне гарантування формальної рівності і свободи всіх індивидів, прав і свобод людини і громадянина. Причому правосуб’єктивність індивідів, їх прав і свобод, правовий характер їх відносин з владою - це не продукт волі, не її “дар” чи поступ людям, а суттєва складова частина права яке об’єктивно формується в даному суспільстві, дотримання якого юридичний обов’язок всіх, і впершу чергу - влади і її представників. В цьому зміст традиційного для ідей правової держави протиставлення прав індивіда феодальним уявленням про їх октроірованому (дарованому) характері.
Реалізація двох перших компонентів можлива лише при наявності третього компонента, тобто тільки при певних організаційно-правових умовах, що виключають монополізацію влади в руках однієї особи , органу чи соціального прошарку і тих , що забезпечують відповідність всієї системи суспільної влади (її інституціонально-владних структур, функцій і повноважень і т.д.) вимогам права і їх подальшого виконання. Головною з цих умов є конституційно-правова регламентація суверенної державної влади у відповідності з принципом поділу влад на законодавчу, виконавчу і судову. Суттєве значення при цьому має інститут конституційно-правового контролю за правомірністю нормативних актів і дій всіх влад.
Концепція правової держави може бути лише визначеною системою принципів , інститутів, і норм, відображає демократичну ідею народного суверенітету. Саме суверенітет народу - основа і джерело державногго суверенітету. Тому народ має право визначати і змінювати форми і зміст свого державно-правового життя.
Суверенітет правової держави як форми вираження державного суверенітету - це концентрована єдність повноважень і правомочей, що розповсюджуються на все населення і всю територію країни і визначаючих закони і суспільно-політичний порядок суспільного життя. Зміцнення суверенності державної влади і утвердження влади права представляють собою два тісно взаямоповязаних процеси на шляху правової державності. одне без іншого неможливо.
Всі загальноосвітні акти (конституція, закон, підзаконні акти) повинні бути правовими і по змісту, і по порядку, і по процедурі свого прийняття і дії. На шляху до правової держави необхідно не тільки легалізувати (засобами правових законів) все правове , але й делегалізувати (позбавити легальності) і антилегалізувати (заборонити законом) все протиправне. Справа в тому , що вимоги панування законів і законності при всій їх важливості все ж таки недостатньо для концепції правової держави, для якої необхідне панування саме правових законів і правової законності. Необхідно, щоб не тільки по назві, але й по своєму змісту закони і відповідна законність висловлювали ідею панування права, не порушували правові начала і вимоги.
Завантажити реферат