Демографічне старіння - об'єктивний історично зумовлений процес

Найбільш “старим” (частка осіб віком 60 років і старше, в загальній кількості населення перевищує 24%) є населення Вінницької, Полтавської, Сумської, Черкаської та Чернівецької областей. До другої групи (частка складає 22,9% - 24%) увійшли Донецька, Житомирська, Кіровоградська, Луганська та Хмельницька області. До третьої групи (21,7% - 22,9%) належать Дніпропетровська, Запорізька, Київська, Тернопільська, Харківська області. До четвертої групи віднесено Автономну Республіку Крим, Волинську, Івано-Франківську, Одеську, Миколаївську, Херсонську, Львівську, Чернівецьку області та м.Севастополь (рівень старіння складає 19,3%-21,7%). Найбільш “молодим” (частка старших осіб складає 15,5% - 19,3%) є населення Закарпатської, Рівненської областей та м. Києва. Але, якщо демографічна молодість західних регіонів зумовлена відносно високою народжуваністю, то в Києві основним чинником є постійний міграційний приплив молоді.

В країнах втрачені традиції багатодітності. Різке зниження життєвого рівня населення і невирішеність екологічних проблем (наприклад загострення Чорнобильської проблеми), без сумніву, змінили погляди на сімейні традиції та формування сім”ї. Динаміка показника сумарної плідності, або кількість дітей на одну жінку, свідчить про те, що рівень народжуваності вже давно став недостатнім для зміни старших поколінь новими. Це ще одна з проблем демографічного старіння. Значну роль у розумінні й формуванні глобальної проблеми демографічного старіння є демографічні прогнози.

Графік 2. Питома вага населення в віці 60 років і старше в загальній його численності,%.

Для порівняння, у таблиці 2 наводяться данні трьох варіантів прогнозу ООН, щодо майбутньої численності населення України.

Таблиця 2. Прогнозована чисельність населення України до 2040р. у тисячах чоловік.

Таким чином, наведений прогноз не дає підстави задовольнятись майбутньою ситуацією у країні, а спонукає до вирішення проблеми. Демографічний прогноз необхідний для формування відповідних дій, які називають демографічною політикою держави. кожна країна має певну концепцію демографічної політики- систему визначень найважливіших цілей, задач і пріоритетів впливу на демографічний розвиток.

ІІІ. ДЕМОГРАФІЧНА ПОЛІТИКА ДЕРЖАВИ.

Показник зростання населення взаємодіє з іншими агрегатними показниками людської цивілізації, зокрема із станом навколишнього середовища, обсягом природних ресурсів, кількістю сільськогосподарських угідь тощо. Швидке зростання населення планети за наявного рівня забруднення навколишнього середовища, великої густоти населення , у деяких країнах та через інші фактори, загрожує існуванню людської цивілізації. Усвідомлення цього, змусило уряди окремих країн в останні десятиріччя, проводити активну демографічну політику.

Демографічна політика держави- комплекс заходів державного регулювання процесу народжуваності населення, зокрема обмеження зростання, або його стимулювання. Так, на початку 50-х років Індія та Японія вперше вдались до політики обмеження зростання населення, яка базується на заходах щодо зниження народжуваності (фертильність). У 1974р. всесвітня конференція з проблем народонаселення , вперше визнала планування сім”ї, необхідною складовою офіційної політики. За оцінками фахівців, з початку60-х років і до початку 90-х років, ця політика дала змогу уникнути небажаного дітонароджування майже 400млн. осіб у слаборозвинутих країнах світу. Така політика надзвичайно актуальна для цього регіону, оскільки майже 250млн. дітей тут хронічно недоїдають, а від голоду та недоїдання щороку вмирає понад 400млн. осіб.

У колишньому СРСР не існувало науково обгрунтованої демографічної політики. Замість неї проводилась сталінська політика “переселення народів”, що передбачала виселення деяких націй і народностей із своєї землі. Так з Криму були депортовані татари, за межами України, опинились понад 1млн. українців. Цю політику в Україні доповнив штучний голодомор 1932-33р.р., який забрав життя 7-10млн. людей. Все це значною мірою зумовило кризову демографічну ситуацію в Україні у наступні роки. Її загострення в 90-х роках спричинила криза. У 1992р. смертність, вперше за повоєнний час, перевищила народжуваність. У 1992-1998р.р. в Україні померло на 2млн. осіб більше, ніж народилось. На думку вчених демографів, це найнижчий показник народжуваності, який будь-коли мав місце у державі. Така демографічна ситуація характеризується терміном: “деполяція”, тобто- виродження нації. Кризові явища спостерігаються в інших складових депопуляції: тривалість життя в Україні на 6-7 років коротша, ніж у розвинутих країнах світу, дитяча смертність у двічі вища, ніж у країнах Заходу. За показником тривалості життя вона посідає 120 місце в світі. У працездатному віці кожен третій помирає, не доживши до пенсії. Майже 80% дітей мають фізичні або психічні вади. За прогнозами, процес депопуляції населення, відбуватиметься до 2026 року, а кількість населення за цей період скоротиться до 42млн. осіб. Така ситуація склалась також у Росії та деяких інших республіках колишнього Союзу. Щоб вийти з неї, необхідно крім заходів щодо стабілізації економіки та підвищення життєвого рівня населення, проводити економічно обгрунтовану демографічну політику, спрямовану на підвищення рівня народжуваності, істотно поліпшити рівень охорони здоров”я.