Петро Калнишевський - постать овіяна легендами

П Л А Н

1. Вступ.

2. Петро Калнишевський – постать овіяна легендами…

3. ЯкПетро Калнишевськийпотрапив на Січ.

4. Відносини кошового з російським урядом, імператрицею Катериною ІІ.

5. Ув’язнення Калнишевського та його перебування у Соловецькому монастирі.

6. Дарунки кошового Петра Калнишевського.

7. ДоляКалнишевського – таємниця для всіх, за винятком царського двору.

8. Висновок.

9. Список використаної літератури.

Гетьманьський період ми ми виділяємо осібно, бо обставини історичні складаються так, що Україна у цю добу стає більш-менш незалежною, власть гетьманська стає самостійніша; до України звертаються чужоземни володарі та чужоземні держави, як до рівні, і народ Український, хоч і перебуває тяжке лихоліття через безнастанні войовничі наскоки, походи та бойовища, котрі не давали ходити коло хліборобства і тим нищили людей, та не про те була й думка у ті криваві часи. Народ, котрий шукає волі, домагається, щоб коли не собі, то хоч дітям цого легче стало жити, забуває за що-денні потреби і живе тільки надією на кращу долю. Для того, щоб добитися такого самостійного вільного, кращого життя, потрібні були великі люде, котрі здужали б зректися самі себе, змогли б забути усе задля добра свойому рідному краєві. Та, на превеликий жаль, під той час, під ту годину, таких людей не трапилось у нас, а ті, що орудовали у ту добу, більш шукали своєї власної вигоди, а за своїх менших братів-поспільство мало гадали, мало пеклувалися, або й зовсім не дбали.

Однією видатною людиною в той час коли Україна вибилася була на волю, був кошовий атаман Петро Калнишевський.

(Останній кошовий Петро Калнишевський)

Петро Калнишевський . Ця постать овіяна легендами . При в'їзді до древнього міста Ромни перед очима постає мону­мент на Покровській горі. Цей пам'ятник останньому кошо­вому отаману Запорозької Січі Петру Калнишевському спо­рудили його земляки влітку 1990 р., готуючись до 300-річчя від дня народження «козацького батька». Встановлено його на місці, де зна­ходилася до 1908 р. Покровська церква, збудована на кошти остан­нього кошового і освячена 1770 р. Тривалий час його ім'я було опови­те таємницею. Хто він — борець чи жертва, царський сановник, котрий впав у немилість, чи мученик за кращу долю України? Чому світова громадськість схиляє голови перед легендарним лицарем?

Переважна більшість дослідників, згадуючи про Петра Калнишев-ського, безпідставно стверджує, що походить він з козацької старшини, з української шляхти. Те, що згодом він став дуже багатим козаком, дворянином — безперечно, але про соціальне становище його пращурів даних не збереглося. Воно й не дивно, якщо врахувати, що масове за­селення Посулля на Роменщині почалося лише після мирної постанови 1618 р. між Московщиною і Польщею.

1624 р. на березі р. Сули осіло 100 дворів переселенців з Правобе­режної України, і це поселення стало називатися слобода Пустовійтівка. В той же час неподалік, в іншому місці, на березі р. Сули осіло 50 дворів і заснували вони слободу Війтівку. Натоді в Роменському острожку було 300 дворів. Через кілька років Пустовійтівку та інші слободи спалили московські ратні люди під проводом карачаєвця І. Буцнєва, послані путивльським воєводою, князем Московської держави С. Прозоровським, а їхніх жителів вигнали з цих земель, та згодом вони знову повернулися й поселилися на старому місці, про що доносив у Москву путивльський гонець О. Циплаков у червні 1628 р.

23 червня 1628 р. князь С. Прозоровський та А. Толбузін писали у листі: «2 червня посилали вони для зсилки литовців карачаєвця І. Буцнєва, а з ним . дітей боярських і отаманів, і козаків по государевому указу 1000 чоловік. 1 червня в 12-й день І. Буцнєв і голови, що повернулися до Путивля, сказали, що вони на річці Сулі з 4-х сло­бід — Волкової, Охмилової, Пустовійтівки й Війтівки людей побили, а двори і ввесь завод спалили. А у Волковій було 40 дворів, у Пусто-війтівці — 100, а у Війтівці — 50, а в Охмиловій — 10, а всього 200 дво­рів» (Волкова — сучасне село Вовкавці, Охмилова — село Хмелів). Це було прикордоння, на ці землі претендували і Москва, і Вар­шава. Лише після польсько-московської війни 1632—1634 рр., у якій Московщина зазнала поразки, та тривалих переговорів про лінію кор­дону було встановлено 1638 р. так звану «Путивльську межу» — Пустовійтівка та інші ближні слободи й поселення остаточно ввійшли до Польщі й були офіційно включені до складу Речі Посполитої.

Ось тут, на тривожному прикордонні, і народився 1691 р. майбутній кошовий отаман Запорозької Січі Петро Іванович Калнишевський. Він був найстаршим сином, але не єдиним. Як встановив краєзнавець Ф. І. Сахно, 1771 р. священиком Миколаївської церкви в містечку Смі­лому був брат Петра Калнишевського, Калнишевський Семен Івано­вич—на цьому «приході аж до своєї смерті 1796 р.». Пустовійтівка тоді належала смілянському сотнику В. Громеці, товаришеві Петра Калнишевського. За переписом 1767 р. у Смілянській сотні значиться і козак Панас Калнишевський, котрий підписав переписну відомість разом із сотником.

Як Петро Калнишевський потрапив на Січ? Про це розповідає ле­генда, записана вже 1969 р. в селі Пустовійтівка. Восьмирічний Петрик, син козацької вдови Агафії, пас худобу за селом, коли побачив неве­личкий кінний загін запорожців. Дехто з них смалив люльки. До одного з них звернувся хлопчак з проханням дати і йому спробувати козацької люльки. Це розважило запорожців, вони зупинилися й почастували пастушка «носогрійкою».

— А куди ж ви йдете? — той до них.

— На Січ, хлопче!

— Так візьміть же й мене з собою!

— Ну, коли ти вже й люльку козацьку смалиш, то сідай ззаду,— дозволив сотник, той, що «носогрійку» йому позичив.— Ти, видать, хло­пець бідовий, будеш мені джурою.

Петрика двічі просити не довелося — він відразу вихопився на коня.

— А батько ж що скаже?—спитав сотник.

— А нема в мене батька,— похнюпився Петрусь.— Загинув.

— Ну то будеш мені й за сина.

І подалися вони туди, де «Луг — батько, а Січ — мати», і побрела череда в село сама, вже без пастуха .

1760 р. сімдесятирічний Петро Калнишевський був «військовим суд­дею Війська Запорозького низового». Це була за своєю владою і авторитетом друга особа після кошового, його заступник, кажучи сучасною мовою. За сімдесят років бурхливого, сповненого небезпек козацького життя, Петро Калнишевський набув неабиякого військового й політич­ного досвіду, став видатним політиком і воєначальником свого часу, пройшовши довгий шлях від козацького джури, молодика, до кошового отамана, «батька» синів «плодовитої матки козацької». «Петро Кални­шевський, отаман Кошовий війська Запорозького з отаманною із всім старшим і меншим товариством»,— таким титулом підписував він доку­менти, листи і укази січові. Його заслуги, авторитет згодом мусила визнати й цариця, котра 1770 р. оголосила подяку війську Запорозь­кому за доблесть у російсько-турецькій війні, а самого кошового Кал­нишевського нагородила золотою медаллю з діамантами, найвищою відзнакою імперії—орденом Андрія Первозванного. 1773 р. йому було присвоєно військове звання російської армії «генерал-лейтенант».