Смерть – один з радикальних “параметрів” колективної свідомості, а оскільки останнє не залишається в ході історії непорушним, то зміни ці не можуть не виразитись також і у відношенні людини до смерті. В сприйнятті смерті виявляються таємниці людської особистості. Але особистість, умовно кажучи, - “середній чин” між культурою і соціальністю, та ланка, яка їх об‘єднує. Тому сприйняття смерті, потойбічного світу, зв‘язків між живими і мертвими – тема, роздуми над якою могли би істотно поглибити розуміння багатьох сторін соціально-культурної дійсності минулих епох, краще зрозуміти, яка була людина в історії.
Французький історик і демограф Філіп Ар‘єс – одна з найбільш яскравих фігур у французькій історіографії 60 – 80-их рр. ця людина приділила багато уваги такій темі як смерть. І потрібно також зазначити, що вибух інтересу до проблеми “смерть в історії”, який виразився в потоці монографій і статей, в конференціях і колоквіумах, був спровокований в першу чергу працями Ар‘єса.
Який головний тезис Ар‘єса, що розвивався ним в найбільш розгорнуто змальовуючій його позицію книзі “Людина перед лицем смерті”? Існує зв‘язок між постановами по відношенню до смерті, домінуючими в даному суспільстві на певному етапі історії, і самосвідомістю особистості, типового для цього суспільства. Тому у змінах сприйняття смерті знаходять своє вираження зрушення в трактовці людиною самої себе. Іншими словами, винахід трансформацій, які терплять смерть в “колективному безсвідомому”, могло б пролити світло на структуру людської особистості і на її перебудову, що існує на протязі віків.
Ар‘єс намічає п‘ять головних етапів у повільній зміні підходів по відношенню до смерті.
1. Перший етап, який представляє собою не етап еволюції, а скоріше етап, що залишається стабільним в широких верствах народу, починаючи з архаїчних часів аж до XIV ст., якщо не до наших днів, він позначає висловом “всі вмремо”. Це стан “прирученої смерті”. Така її кваліфікація зовсім не означає, що до того смерть була “дикою”. Ар‘єс хоче лише підкреслити, що люди Раннього Середньовіччя відносились до смерті, як до повсякденності, яка не навіювала їм особливих страхів. Людина органічно включена в природу, і між мертвими і живими існує гармонія. Тому “приручену смерть” приймали в якості природньої необхідності. Так відносився до смерті лицар Роланд, але так само фаталістично її сприймає і російський християнин з повісті Льва Толстого.
Особливість Раннього Середньовіччя в тому, що лицарська аристократія впровадила систему образів, яка існує в народних, усних культурах, в суспільство кліриків , послідовників і реставраторів античної вченості. Смерть Роланда стала смертю святого.Середньовічний образ святого був запозичений кліриками у культури світської, лицарської, яка сама мала фольклорне начало.
Та література і та епоха цікаві нам, тому що вони дозволяють на основі текстів ясно побачити відношення до смерті, характерне для тієї дуже старої і дуже довгої цивілізації, яка належить до перших віків людської історії, а погасає тільки зараз, на наших очах.
Герої тієї літератури вмирають не як прийдеться. Їх смерть регулюється суворим ритуалом, описаним поетами. Смерть звичайна, нормальна не приходить до героїв спонтанно, непомітно, навіть якщо вона наступає як наслідок випадкової рани, навіть якщо до неї призводить, що бувало, сильне хвилювання.
Саме істоти в цій смерті те, що вона залишає час усвідомити її наближення. “Ах, прекрасний сер, ви вважаєте, що помрете так швидко? ” – “Так,- відповідає Говен, - знайте, що я не проживу й двох днів” (1;41). Ні лікар, ні друзі, ні священики не знають про це так добре як він.
Благочестиві монахи не відрізняються в цьому відношенні від лицарів. Надпис 1155 р. розповідає, що церковний страж в Сен-Пол-де-Нарбони “побачив” як наближається до нього смерть, ніби наперед знав про свою кончину. В оточенні монахів він склав заповіт, посповідався, пішов до церкви прийняти причастя і там помер.
Деякі передчуття мали характер чуда; особливо вірним знаком було явлення померлого, хоча б і у віяні.
Навіть безумний Дон Кіхот, не намагався втекти від смерті. “Племінниця,- сказав він дуже розумно, - я відчуваю, що близький до смерті” (1;42).
Віра в те, що смерть попереджає про свій прихід, ще довго зберігалася в менталітеті народу. Щоб її знайти, потрібен був геній Толстого, який постійно роздумував над темою смерті і міфом про народ. На маленькій станції, вмираючи він постійно повторював : “А мужики? Як же мужики вмирають?” (1;42).
Раптова смерть руйнувала світовий порядок, у який вірив кожен. Вона Була абсурдним знаряддям в випадку, іноді виступавшого під видом Божого гніву.
В Середньовіччі низькою була не тільки раптова смерть, а також смерть без свідків і церемоній, як, наприклад, смерть мандрівника в дорозі, утопленика, якого виловили в річці, незнайомої людини, яку знайшли на краю поля, або навіть сусіда, якого вбив грім без всякої причини.
Ще в більшій мірі була позорною смерть засуджених. До XIV ст., їм відмовляли навіть у можливості спати свою душу перед стратою : в іншому світі їх повинно було чекати те ж прокляття, що і в цьому.
Відстань між життям і смертю не сприймалась як “радикальна метабола”. Не було віри в просте продовження життя по ту сторону земної кончини. Останнє прощання Роланда і Олів‘є не містить ні якого натяку на можливість знову зустрітися на небесах. Тоді вважали, що мертві сплять.
Образ смерті як сна пережив століття: ми знаходимо його в літургії, в надгробній скульптурі, в заповітах. Навіть сьогодні після чиєї-небудь смерті люди моляться “за упокой його душі”. Мертві спали в квітучому саду.
Тисячі років береглося незмінне відношення до смерті. Цьому відношенню до смерті відповідало відношення до мертвих, яке виражало почуття байдужої близькості. Ця позиція характерна для певного історичного періоду: вона з‘являється в V столітті н.е. і зникає в кінці XVIII ст., не залишивши і сліду на наших сучасних традиціях. Цей період починається із зближення живих і мертвих, і проникнення кладовищ у міста і села, в центр поселення людей. Завершується він тоді, коли змішування живих і мертвих стало не прийнятними.
Відчуваючи свою близкість зі смертю, древні боялися сусідства з вмершими і тримали їх в стороні від себе. Захоронені в землі або спалені на вогнищі покійники вважалися не чистими, і їх близкість могла осквернити живих. Місцезнаходження одних повинно було бути відокремлене від світу інших, щоб уникнути усякого контакту між ними, за виключенням спеціальних днів, коли приносили жертви.
Але така нетерпимість до сусідства з померлими ослабла у ранніх християн, спочатку в римській Африці, а згодом у самому Римі. Ця зміна дуже показова: за нею стала все яскравіше виявлена різниця між відношенням язичників до мертвих і новим відношенням християн. Це сталося після віри у воскресіння плоті, яка об‘єдналася з культом древніх мучеників і їх гробниць.
Вся ситуація, таким чином, перевернута в порівнянні з античністю. Саме одиноке захоронення, в стороні від інших, яке, як вважали середньовічні люди, рахувалося в древності нормою, тепер було жахливим.
Завантажити реферат