Трансформація біблійних образів у містерії Івана Огієнка

Отже, ближче розглянувши зразки творів цього жанру, можемо зро­бити висновок, що драматична поема – це твір, який органічно сполучає ліро-епічне й драматичне відтворення дійсності. В наш час вона передбачає сценічне втілення в театрі, натомість колись навіть самі автори називали їх п’єсами для читання і, за рідкісними винятками, на сцені не ставили. Розвиток сюжету у драматичній поемі пов’язаний (як і в ліро-епічній поемі) із розкриттям душевного світу центральних героїв. Саме на відтворення їхніх думок і почуттів зосереджують автори основну увагу.

Драматична поема споріднена з ліро-епічною поемою і своєю композицією – фрагментарною. Автора перш за все цікавлять кульмінаційні моменти в долі центральних героїв, а тому ним свідомо випускаються ланки, які сполучали б епізоди з життя персонажів. Про події минулого йдеться частіше всього у спогадах персонажів. У зв’язку із цим зростає роль монологів героїв, які являють собою невеликі поеми-сповіді.

Центральний герой драматичної поеми – це, перш за все, особистість, людина з високими прагненнями, почуттями і думками. Він вступає в непримиримий конфлікт з ворожими силами. Цей конфлікт має бути гострим, запеклим, а в фіналі має визначитися переможений і переможець. Все це родичає драматичну поему з трагедією – театральним жанром, який найбільш повно втілює важкі життєві протиріччя. Не випадково “Фауст” Ґьоте, “Манфред” Байрона та інші драматичні поеми називають трагедіями. Але в порівнянні з трагедією сюжет у драматичній поемі розвивається менш напружено. На думку Б.І.Мельничука драматична поема “підлягає тому ж закону, що й драма в широкому розумінні, - в її основу покладені конфлікт, боротьба протилежностей. Однак на відміну від драми вона завжди надає перевагу конфліктам ідейного порядку, точніше кажучи, в центрі її – ідейна боротьба, ідейні поєдинки антагоністів” [10, с. 59].

Драматична поема – не тільки твір ліричної схви­льованості, а й драматичної напруженості, твір, за­снований на змаганні філософських концепцій, на гострій боротьбі ідей. Вона прагне до широких соціально-філософських уза­гальнень і в цьому відношенні навіть випереджає трагедію. Для втілення своїх роздумів про долю світу й людства поет долучає образи-символи, алегоричні фігури, фантастичні картини. Реальні особи наділяються в “Фаусті” Ґьоте чи в “Пер Ґюнті” Ібсена надприродними здібностями, стикаються з ірреальними істотами (богами, духами, бісами тощо). Фан­тастичний елемент наявний, звичайно, не у всіх драматичних поемах. Зате активно використовуються умовні форми, що порушують подібність до ре­ального життя. Це притаманно чи не усім авторам творів цього виду. Сама віршована форма, обов’язкова (хоча б у певних епізодах) для драматичної поеми, посилює її умовний характер у системі сучасних театральних жанрів, які орієнтуються на прозу, на точну передачу живих розмовних інтонацій на сцені.

Доля драматичній поемі в літературознавстві та мистецтвознавстві випала не щаслива. Довгий час її взагалі не помічали або відносили до драм для читання. До цих пір не сформовано чітких поглядів на межі жанру. Одні відносять її до різновидів поеми, інші – до драми, треті ж розглядають дра­матичну поему як твір особливого ліро-драматичного роду. Дослідженням жанру драматичної поеми почали займатися відносно недавно. До таких вчених-літературознавців від­носимо Г.Ібсена, О.Богданова, І.Аузіня, М.Арочка, Б.Мель­ничука, Л.Дем’янівську, Т.Салигу, Л.Скирду та ін. Серед українських літературознавців чи не найповніше дослідив жанр драматичної поеми Б.І.Мельничук, присвятивши їй свою монографію, в якій розкрив основні характеристики, ознаки, притаманні драматичній поемі, проілюструвавши їх багатим поетичним матеріалом.

Що стосується авторів, які зверталися до цього жанру, то література знає багатьох визначних, і навіть геніальних, письменників. Серед них слід відзначити Івана Івановича Огієнка (Митрополита Іларіона), який часто послуговувався драматичною поемою при творенні релігійних творів. На запитання, чому автор для написання творів релігійної тематики використовував поетичну форму, він у післямові до І тому своїх творів, виданому у Вінніпезі у 1957 році, пише: “У нас нема релігійної поезії! …Так, людей релігійних у нас багато, а релі­гійної поезії зовсім нема. Окремі релігійні вірші деяких наших поетів не тво­рять того, що зветься релігійною поезією. …Стара Україна ХVІІ-ХVІІІ віку, за західним прикладом, кохалася в релігійних містеріях. …Ці містерії виходили головно з Київської Могилянської Академії, і на них віки вихо­вувались морально й релігійно цілі покоління і студентів, і широкого українського громадянства!” [1, c. 12]. Автор, як бачимо, для того, щоб хоч якось заповнити цю нішу, береться до поетичного слова.

Драматична поема у творчості І.Огієнка посідає далеко не останнє місце. Два томи його художнього доробку займають твори, які за своїми жанровими характеристиками близькі до драматичної поеми.

Темою нашого дослідження є філософська містерія Івана Огієнка “Каїн і Авель”, поема, яка мала на меті у поетичній формі передати загальновідомий зміст біблійного сюжету.

Розвиваючи тему братовбивства, автор відходить від канонічного тексту і дещо по-своєму висвітлює персонажі Святого Письма.

За формально-змістовими ознаками містерія Івана Огієнка “Каїн і Авель” є продовженням і дописуванням канонічного тексту. Автор у поемі моделює ситуацію, в якій опинилися Адам, Єва та їхні діти після вигнання з раю. Кожен із зображених персонажів по-різному ставиться до ситуації, що сталася.

Адам, усвідомлюючи свій гріх, намагається його спо­кутувати важкою працею:

І я прокидаюсь, комашка Господня,

Для денної праці Творцеві…

[1, с. 207].

Він сприймає сувору дійсність досить оптимістично, як справедливе покарання за первордний гріх – непослух Богові, за зраду:

Не справа в яблуках познання, -

Непослух Богу вбив мене…

[1, с. 235].

Взагалі, мотив зради у творах Івана Огієнка з’являється часто і постає у багатьох її проявах. Це зрада власним принципам, зрада товаришам, громадськості, національна зрада, зрада Богові. Але поряд із засудженням такого ницого людського прояву, автор намагається показати і Господню ласку, прощення усім гріхів за умови щирого покаяння. Таке ставлення Адама до Всевишнього ілюструється його спогадами:

Коли на небі перед Богом

В непослух пали Анголи,

То всі за Адовим порогом

Вони ув’язнені були.

…А ми згрішили проти Бога, -

І не поїла нас заглада!

Нехай же буде Богу хвала

За милосердя це до нас…

[1, с. 236].

Таким і постає перед нами Адам. Він виявляє смирення і каяття, готовий до випробувань, сумує за втраченим ним колись раєм, але вірить, що все повернеться:

Та ж не скарав нас Бог навіки

Й не кинув в темну пащу Аду…

Не відібрав Господь нам Раю, -

Он навкруги він, на Землі…

[1, с. 211].

Зовсім інакше Іваном Огієнком зображена Єва. Вона теж сумує за раєм, розуміючи, що втрачене не повернути, але у ній ми не бачимо ні крихти каяття: