Роман “Орда” - тернистий шлях нашої Батьківщини до свободи.
Пишучи цю контрольну роботу, я зрозуміла, що досить важко знайти влучні слова і вирази, якими можна передати усю гаму почуттів, яку викликає в моїй душі прочитаний твір Романа Іваничука “Орда”. Мушу правда визнати, що спочатку я думала написати такий собі звичайнісінький реферат, переписаний з різних критичних джерел, відтворити чужі думки у своїй роботі та видати це за мої особисті почуття. Але на щастя не довелося мені написати такого “бездушного”, “безликого” реферату, адже, хвала Богові, я не знайшла жодних творів літературної критики, щоб бездумно переписати їхні слова. Тому й написалося в мене, те що викладене нижче, через призму мого світосприйняття та життєвого досвіду. Може дещо і не є правильним, або однозначним у моєму розумінні роману “Орда”, але я намагалась писати відверто та чесно. Бо, здається мені, не можна про такий твір писати кривду, адже сам роман закликає нас піднятися з темряви віковічних занепадань, почути слова правди і не тільки почути, але й відчути їх у своєму серці та залишити їх там назавжди. Тому не маю я морального права перекручувати чиїсь слова, думки, а намагаюся писати так я відчуваю серцем.
Ось у моїх руках не дуже товста, у звичайній обкладинці, непримітна ззовні книжка . Але ж то яке багатство духу всередині! Відкривши і прочитавши перші сторінки я не змогла відірватись від цього прекрасного літературного витвору ні на хвилину. Вже світає за вікнами, очі злипаються, але серце калатає у грудях йдучи сторінками роману. Ніби своїми очима бачиш страшну історію нашою України, а руками ніби намагаєшся доторкнутися і зцілити незчисленні рани твої, моя земле. Ніби моя душа зливається з душею Батьківщини. І розмовляють вони єдиною мовою без слів, бо тією мовою говорить незламний український дух. Він промовляє у храмі української душі і луна від цих слів ніби у дзеркалах відбивається у душі всіх, хто читав роман “Орда”.
З перших сторінок відкривається нам страшна картина звірячої нелюді, безжалісної люті, неймовірної жорстокості. Перші сторінки роману червоні від людської крові, що тече мов ріки по столиці українського гетьмана Мазепи - місту Батурину. Це страшна різня де нема жалю ні до дітей, ні до жінок. Російські драгуни, ніби татаромонгольска орда, знищують усе, що трапляться їм на шляху, і не просто вбивають, а намагаються зробити це хворобливо - витонченими тортурами. Аби не тільки фізично знищити українців, але й оселити в їхніх душах страх перед Росією, принизити людську гідність, зламати гордівливий дух українців. Людський стогін, зойки, крики жінок і дітей перегукуються у страшному передзвоні з брязкотом ганебної російської зброї. Ганебної, бо підняли її на беззахисних і безневинних. І нема для зброї більшого прокльону, ніж не змита кров дитини на ній.
І ось серед суцільного “червоного кольору” просочується непроглядна темрява, чорний світанок, що мов велетенський павук висмоктує пролиту кров, як страшні солодощі. І в самому осередку цієї темряви стоїть страшна трійця. Це князь Меншиков, зрадник Мазепи - полковник Ніс, та молодий сповідальник гетьмана отець Єпіфаній. Страшний Кат, Ганебна Зрада, Німі уста
кровопролиття - ось як можна описати цю трійцю, яка стоїть і дивиться на криваве дійство, що розгортається на їхніх очах. Наруга над українською землею, над нашим козацтвом, над мрією Мазепи про вільну Україну відтворена автором в образі цих істот, яких не можна вже назвати людьми. Не можна, бо втратили вони свою душу, проміняли на ницість і жорстокість, продали за “30 срібляників” , прокричали у хмільному натовпі: “Розіпни його!”
Різними шляхами прийшли вони до того “Армаггедону”, як назвав цю різню отче Єпіфаній. Князь Меншиков вслуговується перед царем Росії, аби знищити Мазепу і усю Україну. Бо він бач хоче сам стати гетьманам, тією заляканої понівеченою країни, в яку він намагається перетворити страждальну Україну. Полковник Ніс - це зрадник, що зрадив не тальки свого гетьмана і братів-козаків, але й увесь український народ, бо розказав російським військам князя Меншикова, як потрапити крізь потаємний хід до міста. Він продався Росії, як Іуда за “30 срібників”. Але навіть набагато більші гроші не допоможуть йому викупити собі спокуту, позбутися від прокльону: “Вовкулакою ходитимеш по світу і ніколи не настигне тебе смертна година”. Отче Єпіфаній опинився в середині “Армагедону” через страх, страх перед безжалісними катами, не зміг він стати поруч зі своїми страждальними батуринцями, зі своїм козацтвом, не зміг прийняти свій хрест з честю. Скористався чорним захистом нелюдів і мовчки дивиться на катування українців.
Проте є ще іскорка святості в його душі і саме вона врятовує його душу від остаточного знищення та поховання у темряві. Він втрачає глузд і страшне дійство ніби “ота проклята карусель дерев’яної дзвіниці”, кружляє у його запамороченому мозку. Жах засліпляє очі, забирає пам’ять.
Здається нема вже спасіння від того - горить Батурин, кров розлилася його вулицями, гори трупів, а річка Сейм несе на собі розп’яття козаків жодної душі не залишили бузувіри. Але як світлий спалах надії, як символ нездоланної української душі постає перед нами образ Мотрі - дочки Кочубеїхи, коханки Мазепи. Проклинає вона і російських нелюдів, і зрадника полковника. Відверто та з вірою закликає до боротьби, до нескореності. І звісно нелегка доля чекає на неї за такі слова - натерпиться вона від російських катів у в’язниці в “країні карликів”. Усілякими шляхами будуть ламати її гідність та честь, але не скориться вона, не продасться, не змаліє душею через покору, а навпаки перетвориться на білого лебедя, і як символом чистоти і святості полетить назад на Україну, де й зустріне божевільного отця Єпіфанія.
Довго блукає отець дорогами змордованої України, але проклятий розправою в Батурині, несе він, навіть не бажаючі цього сам, тільки горе та нещастя за собою. “Єпіфанієві принесли дитину до хресту, він нахилився над сповиточком, щоб миропомазати, а дитина скрикнула і навіки вмовкла; наблизився до молодих, які стали до шлюбу, і ті вмить розбіглися у протилежні боки…” І пішов він шукати Мазепу, аби висповідатися про свій гріх і розказати про зраду. Але й віднайшовши його не отримує він спокою - гетьман вмирає у нього на руках, а король Карл відвернувшись на мить до отця був тяжко поранений у битві. І тоді вирішив отець усамітнитись у монастирі, аби постом, молитвою, покаянням здобути собі прощення. І саме тоді у скиті на берегу річки зустрічає він лебедицю - Мотрю. Чистий та ясний розум дівчини ніби перетворюється у білого прекрасного лебедя та врятовує отця Єпіфанія від божевілля, допомагає йому в пошуках спокути за гріх мовчання. Саме Мотря розказує отцю про країну карликів, звідки вирвалася з полону і лебедем повернулася до України. Говорить Мотря - лебедице Єпіфанію “ Я чистота душі твоєї, і з тобою буду тільки тоді єдина, коли сам очистишся”. І отець Єпіфаній вирушає у мандри на пошуки країни карликів. По дорозі він зустрічає і гетьмана Пилипа Орлика, і Полуботка. Знайомиться з названим сином Мазепи Андрієм Войнаровським. Від Пилипа Орлика отримує він пергамент з листом, що є майже новою конституцією України, як вільної незалежної держави. Але і гетьман і чернець розуміють, що не настав ще час для неї, не готові душі людські до прийняття цього важливого документу. Треба спочатку видушити з нас карликів, що живуть у своїй нібито фантастичній країні.
Завантажити реферат