С першого погляду нам здається, що ця країна дійсно фантастична і люди там якісь незвичні-карлики. Але ж придивляємось і розуміємо - ні! Це ж є ми у соціалістичній країні, де усі рівні і однакові. Тому карликами і стали, бо рівняють усіх однією мірою, а хто є вищим духом за інших, визнає себе як особистість - нема пощади до них, зносять непокірну голову з плеч - усі мають бути рівні! Тут бачимо і символічні образи репресій, доносів, катувань у сталінських в’язницях. І “чорних воронів” - закритих машин, на яких увозили у небуття найгідніших, талановитих письменників, митців, лікарів, вчених. Усі мають бути однаковими. Бачимо тут і ідеологічні збори, скульптури отця і наставника Великого Тома. Насильницьку колективізацію, розкулачування, голодомори та всі жахи комуністичної машини знищення. Орда цих карликів-нелюдів розповзається по людських душах і підкорює собі, залякує, паразитує. Тільки в декількох особистостях , а саме в Мотрі, є сили протистояти цій орді. Саме тут узнає Отець Єпіфаній про її страждальну долю, про чудове перевтілення у лебедицю.
Ми бачимо як виразно, талановито і витончено показаний автором зв’язок двох різних часів, епох - Велика царська Росія і Комуністична країна “Советов”. Ніби підкреслює автор, що треба знати і вивчати уроки історії, аби не перетворитися знову на карликів. Адже як могло так статись, що люди-карлики, які були свідками фізичного знищення нацистами сотень тисяч мирних людей, зруйнування міст і стертя з землі сотень сіл , і досі паразитують на нас? Чому не мали ми справжнього " організатора і командира , людини рішучої і справедливої ", а всі перетворилися на рабів? Відповідь на таке питання варто дати словами головного героя роману "…невже ж це вони , козаки , які ще вчора – пішо чи кінно – з розвіяними на вітрі чубами , з піднятими шаблюками , з бійним степовим гиком вривались в ворожий стан , змітаючи все на своєму шляху ? Як могло так трапитись , що у мент лицарі перемінились на худобу ? Чого не вистачало їм на волі , чого не виховали в собі , що так легко здалися ? Мабуть мало для лицаря бойового запалу , залізної орденської єдності і хвилевих перемог .За воїном мусить стояти інститут державного послушання , якого ніколи не знав козак , викоханий безконтрольною вольницею і розгнузданим правом козацької охлократії . Що залишається йому , коли це право в нього відбирають ? Ніщо . Хто за ним стоїть , хто його відстоює ? Ніхто . Він усвідомлює це тільки тоді , коли з його рук вибивають шаблю і упадає тоді духом , і з лицаря умить стає рабом . Що треба дати народові , щоб він народом залишився , навіть тоді коли в нього відбирають меч ? Мисль , просвіту , науку права і державності , філософію буття ".
Отець Єпіфаній збагнувши це, усвідомивши, що карлики то не страшна орда, а маленька купка мерзотників та дармоїдів, визволяється з полону. Очищує свою душу від страху перед ними і допомагає іншим полоненим позбутися рабської покірності. І тільки після того, як він осягнув усю величність українського нації, а разом з тим і ницість “карлицької системи” вирушає він із країни карликів на пошуки нового українського храму, храму гідної, справжньої людяної душі.
Проходить він крізь села, міста, бачить скруту, страждання, голод і переповнюється душа його тугою. Саме тоді зустрічає він козака Мамая - символ нездоланності української душі. Лютою ненавистю до поневолювачів горять його очі, і руки стискають шаблю, а думки і дія прагнуть до визволення України від ординців. Сперечалися козак Мамай і Єпіфаній якою ж треба йти дорогою до нового українського храму - дорогою спокути і покаяння, чи “вогнем і мечем”. Кожен з них обрав свою дорогою по якій пішов до храму. Але ж то храм української свободи є один і тому вони йдуть до того ж самого міста разом, але різними шляхами.
І знайшли вони таки величний храм душі своєї. Храм як втілення високого духу народного, мірило людських цінностей, моральний суддя. Отже автор нагадує нам обов’язок кожного українця віднайти і зберегти храм національної гідності у душі своїй, а разом з тим духовну красу нашої нації, велич, чистоту, красу нашого народу. І дай Боже, щоб кожний з нас таки віднайшов храм душі своєї!
Свій твір я хочу завершити строками із поеми “Мойсей” І.Я.Франка, які вважаються мені дуже доречними:
…Якби ти знав,
Чого в серці тім повно!
Якби знав, як я люблю тебе!
Як люблю невимовно!
Ти мій рід, ти дитина моя,
Ти вся честь моя і слава,
В тобі дух мій, будуще моє,
І краса і держава…
Морально-етична тема в сучасній українській літературі 60-90рр.
Проблема моралі та етики розкриваються у дуже багатьох творах сучасних українських письменників, можна навіть сказати, що будь який твір так чи інакше обов’язково торкається споконвічних людських цінностей, боротьби добра і зла, безсмертя душі і мінливість фізичного світу, щиру любов та ницість зради. Серед найхарактерніших митців літераторів, що написали твори на морально-етичну тему можна назвати такі:
Д.Міщенко, В.Собко, А.Дімаров, Н.Щербак, О. Гончар, О.Коломієць та багато інших.
Цикл оповідань “Полювання на жар птицю” Д.Міщенка це добірка творів різних за сюжетом, але об’єднаних єдиною тематикою - проблемою вибору людиною свого місця в життів, чи попливе він за течією, чи зможе протистояти життєвим негараздам, особистим невдачам на тлі певних історичних подій. В романі “Хліб наш насущний”, що входить до цієї збірки, автор показує нам драму покоління на долю якого випало бути учасником і сторичних подій, що пов’язані із становленням нищівної системи соціалізму - колективізації, голодоморів, репресій.
Також у цю збірку входять такі оповідання як: “Зачароване коло”, “Приспаний бісик” та інші. Але центральне місце у збірці займає повість, яка має таку ж саму назву, як і увесь цикл творів - “Полювання на жар-птицю”. Основним сюжетом у повісті є доля сім’ї селянина Степана Колесника. Страшні події часів колективізації, репресій, розкулачування переплітаються з морально-етичними проблемами - підлість і щирість, вірність і підступність, чесна праця та хабарництво. Негативними героєм цієї повісті є міліціонер Придибайло і голови сільради Джали, які знущаються над сім’єю Колісників. Духовна бідність цих людей, бездуховність призводить навіть до того, що вони руйнують не тільки своє життя, але й життя своїх і чужих дітей - своїм синам, красуні Меланці, дочки Колесника, її нареченому Павлу. Автор у своєму творі викриває ницість та жорстокість, занепад людської душі, закликає нас обміркувати своє життя і віднайти в ньому вічне і прекрасне.
У романі В.Собко “Лихобор” автор розкриває проблему батьків та дітей, зв’язку минулого та сучасності, засудження війни та насильства. В центрі роману колектив київського авіазаводу, але автор раз за разом повертає нас у спогадах до Великої Вітчизняної Війни. Головними героями роману є інвалід війни Семен Лихо бор та його син Лука. Семен прикутий до ліжка у шпиталі, де багато таких самих як він - покинутих напризволяще родичами, що відмовились від інвалідів. Автор описуючи це доказує нам безглуздість війни, яка не закінчується з перемогою а живе у людських душах та долях довіку. Адже син Семена лука дізнається про батька лише коли йому вже 17 років - ось таким чином скалічила війна долі цих людей. У романі автор підносить чистоту кохання, засуджує жорстокість і зраду.
Завантажити реферат