Величезним є внесок Пантелеймона Куліша в процес розвитку української літератури. Але не можна забувати, що він був і визначним громадським діячем. Так, відомою залишилась його діяльність, як члена Кирило-Мефодіївського товариства, проте чимало сторінок з життя цієї постаті ще не відкрито. Спробуємо ж розглянути історію взаємовідносин Я. Головацького і П. Куліша, що різними шляхами намагалися пробудити національну свідомість українців Східної та Західної України.
На початку червня 1858 р. польський вчений А.Бельовський запросив Головацького до себе на квартиру для зустрічі з Кулішем, який саме тоді вперше прибув до Львова, повертаючись в Україну з подорожі по Західній Європі. З Я.Головацьким у Пантелеймона Олександровича відразу ж зав‘язалися ділові й суто людські стосунки. Згодом у своїх листах Яків Федорович закликав Куліша інформувати його про свою діяльність. Він також висловлював пропозицію щодо співпраці на терені національної освіти : галицький діяч просив наддніпрянського допомогти йому упорядкувати хрестоматію української літератури нового періоду від часів І .Котляревського, яку замовило Міністерство наук.
Щоправда, відповідь Куліша на цей лист нам не відома. Але факти свідчать про те , що на початку 60-х років він зав‘язав жваві стосунки з галицькими українцями й сприяв становленню національно-культурного руху в Галичині. Проте незважаючи на неодноразові пропозиції Головацького до співпраці, на його пієтет у ставленні до Пантелеймона Олександровича, навіть на те, що “хитрий Головацький”, хоча був вже в Галичині відвертим москвофілом, писав до Куліша “кулішівкою”, тоді як у листах до своїх земляків – галичан старався переходити на російську мову, Куліш у 1859 – 1863 р.р. не відповів йому взаємністю – певно, з розмов із ним і його листів таки відчув його москвофільську орієнтацію. Можливо, Кулішева стриманість у стосунках з Головацьким стала однією з причин, що спонукали цього колишнього діяча “Руської Трійці”, в якого на зламі 50-60-х років усе-таки жеврів живий інтерес до літературного руху на Великій Україні, щирий потяг до спілкування з українськими письменниками і вченими з Наддніпрянщини, що був виявом його відчайдушних пошуків підтримки в боротьбі з колонізацією Галичини, остаточно утвердився на москвофільських засадах.
У 1863–1964 р.р. Куліш почав полемізувати з Київським шовіністичним журналом “Вестник юго-западной и западной России”. Головацький же став, за висловом К. Студинського, “дуже виразно” на боці К.Говорського і С.Гогоцького, що містили доноси і наклепи на діячів українського національно-культурного руху в згаданім “Вестнике…”. Як бачимо, вже 1863 р. Головацький цілком визначено розійшовся з П.Кулішем в ідеологічних поглядах – як москвофіл з українофілом. Тоді це перешкодило налагодженню між ними тісних творчих контактів, але ще не призвело до особистого конфлікту.
Листування між Головацьким і Кулішем відновилася в 1866 р., з ініціативи останнього. “Давно мы прекратили переписку, – констатував у листі Куліш, – Теперь Вы видите меня на другом более серьезном поприще. Я служу все тому же русскому делу, которому и Вы с таким же успехом посвящаете свои труды и способности” Як царському урядовцеві, що сприяв русифікаторській політиці російської адміністрації в Царстві Польському, Кулішеві москвофільство Головацького виявилося тепер дещо ближчим, ніж на початку 60-х років, коли він виступав одним з провідників українофільського руху. Листи Пантелеймона Олександровича мали політичне спрямування, у них він закликав Головацького переконувати галичан не йти на ніякі політичні угоди з поляками.
Тим часом у 1866–1867 р.р. у Галичині поглибилися ідеологічні та мовні розходження і загострилися особисті стосунки між народовцями і москвофілами. Австрійський уряд у відповідь вдався до заходів, якими мав на меті обмежити вплив Росії на Галичину. Зокрема, у Львові в 1867 р. почала виходити напівурядова газета “Русь”, що друкувалася “кулішівкою” і була політичною альтернативною “Слова”.
Тому-то Куліш у листі до Головацького висловив готовність зректися придуманою ним орфографії: “Видя это знамя в неприятельских руках, я первый на него ударю и отрекусь от своего правописания во имя русского единства”. Він також висловив бажання написати маніфест з приводу використання “кулішівки”. В розпалі мовних суперечок з народовцями москвофіли поквапилися опублікувати в газеті “Галичанин” анонс, в якому повідомляли, що Пантелеймон Куліш готовий зректися свого правопису, аби “кулішівку” не використовували з метою сварок у Галичині. Народовці ж сприйняли цю публікацію як москвофільську вигадку. Через якийсь час газета “Русь” з викликом нагадала редакторові “Слова”, щоб він виконав свою обіцянку і опублікував маніфест, надрукувавши до нього ж твердження, що Куліш ніколи такого маніфесту не напише.
Так у перший половині 1867 р. серед галицьких народовців і москвофілів розгорнулася боротьба за Куліша – і ті, й інші намагалися використати його високий серед тодішньої української громадськості авторитет для пропаганди своїх ідей.
У зв‘язку з тим, що обіцяного маніфесту Пантелеймон Олександрович не надіслав, москвофіли вирішили прийняти виклик “Русі” своєрідним чином: опублікували листи Куліша до Головацького, без зазначення прізвища адресата. За день перед цією публікацією уривок з другого листа – “дотичний уступ о кулішівці” – надрукувало “Слово”, зовсім категорично стверджуючи, буцім “уступ” той “поправді содержит… вже сам рішительноє отреченьєся г. Куліша от так званої кулішівки”.
Сталося так, що Куліш ознайомився спочатку лише з публікацією другої статті і обурений нею негайно ж написав спростування, надіславши його народовському літераторові О.Патрицькому. Це спростування з‘явилося на сторінках львівської газети “Правда”. У полеміку втрутилися і “Московские ведомости”, редаговані шовіністом М.Котковим, у статті Куліш звинувачувався у тому, що скандал було організовано з метою роз‘єднати, розкрасти “русский народ”.
Через втручання “Московских ведомостей” у Куліша закралася підозра, що публікація його листів до Головацького могла бути свідомою, запланованою провокацією з боку шовіністичних московських кіл з метою або змусити його публічно зректися своїх українофільських переконань і відмовитися від національно-культурної діяльності, або дискредитувати його в очах як української, так і російської громадськості. Кулішеві здогадки про змову проти нього не позбавлені резонів, але чи справді вона була – сьогодні годі сказати з достатньою певністю.
У результаті цієї складної полеміки 1867 р., Головацький і Куліш розійшлися назавжди як прибічники різних таборів – москвофільського й народовського. Згодом, у так званому соборному посланні до галичан, що датується орієнтовано другою половиною 1871 р., Куліш, як поборник витворення єдиної української літературної мови і противник не тільки культивованого москвофілами язичія, а й широкого використання в літературі західноукраїнських діалектів, заявив: “… вас тільки тоді читатимуть на Вкраїні, коли ви приймете смак український, піднявшись вище Головащини, Дідищини і всієї нової галичанщини.” Щодо “всієї нової галичанщини”, властиво, творення західноукраїнського варіанта літературної мови, Куліш у своїх докорах, гадаю, не мав рації.
Завантажити реферат