Вступ
Довгий час право української літератури на існування було предметом дискусій. Але все ж таки нова література українського народу неухильно, уже починаючи з другої чверті ХІХ століття пробивала собі шлях у світ.
Згодом з’явилися такі митці, як Т. Шевченко, І. Франко, М. Вовчок, П. Мирний, М. Коцюбинський, Л. Українка, В. Стефаник, які надали українській літературі міжнародного значення.
Сьогодні Україна представлена на міжнародній арені: включена до Європейської спільноти, є членом ООН. Це посилює інтерес до того, як вона існувала до цього часу, як сприймалася іншими державами і як твори світових геніїв приходили до українського читача.
Досить великий інтерес у зв’язку з цим становлять твори письменників інших країн, перекладені українською мовою.
Незмірно поширшало за минулі десятиріччя коло авторів і творів світової літератури, з якими український читач знайомиться “рідною” мовою. Перекладені “Фауст” Гете, “Божественна комедія” Данте, “Одіссея” Гомера, трагедії та сонети Шекспіра, майже цілком О. Пушкін, М. Лермонтов, А. Міцкевич, поеми Шата Руставелі, Нізамі та Навої, видані Роберт Бернс і Омар Хайям, Поль Верлен і П’єр-Жан Беранже – список цей можна було б продовжити і все таки Гейне й сьогодні лишається найулюбленішим, таким, що найбільше перекладається, іноземним поетом в Україні.
Така тривала любов до поета іншого часу та іншої мови, звичайно ж, не може бути випадковою, як не можна визнати випадковим той факт, що відомий вірш Гейне “Wenn zwei von einander scheiden” (“Коли розлучаються двоє”) став у перекладі одним із найпопулярніших народних романсів, який ось уже сто років існує в Україні без імені автора.
Перший переклад із Гейне з’явився в нас 1853 року ще за життя поета. Вибір, зроблений перекладачем, треба визнати якоюсь мірою випадковим – це був вірш “Ein Weib” (“Жінка”) із циклу “Романси”, який входив до “Нових віршів”. Надалі за джерело для перекладів правила, здебільшого “Книга пісень”. Вірш з циклів “Юнацькі страждання”, “Ліричне інтермеццо”, “Повернення на батьківщину” перекладалися багато разів. Відома балада про красуню Лорелей налічує тепер уже понад десять перекладів, не раз поверталися все нові й нові перекладачі й до інших віршів Генріха Гейне.
Протягом другої половини ХІХ та перших двох десятиріч ХХ століття не було жодного значного українського поета, який не звертався б до лірики Гейне. Більш того – її перекладали не тільки поети Михайло Старицький, Юрій Федькович, Пантелеймон Куліш, Павло Грабовський, Михайло Вороний, Борис Грінченко, Агатангел Кримський та інші, а й такі майстри української прози, як Панас Мирний, Василь Стефаник, Михайло Коцюбинський.
Вже сам перелік цих виданих імен свідчить про те, що серед перекладів із Гейне значні досягнення були в минулому.
Минуло 203 роки з дня народження Г. Гейне, одного з тих великих поетів, які належать не тільки своїй батьківщині, а й усьому людству. Своєю проникливою лірикою, своєю нещадною сатирою, своїм гнівним і палким протестом проти феодального гноблення, релігійного фанатизму, проти бридкої буржуазної буденщини Гейне назавжди залишив “нестертий слід” на скрижалях світової культури. Тому ще за життя поета з’являється чимало перекладів його творів різними мовами, у тому числі й українською. І саме тому на сучасному етапі назріла потреба дослідити шлях творів німецького генія в Україну.
Предметом вивчення даної роботи є твори Генріха Гейне, перекладені митцями українською мовою.
Об’єктом аналізу стали художні можливості української мови передавати особливості творення образів, тропи, віршову будову німецької мови.
Мета дослідження в тому, щоб з’ясувати:
– особливості поетичної мови Генріха Гейне;
– намагання перекладачів відтворити засобами української мови ліричні образи німецького поета;
– досягнення українських митців у цій справі.
Наукову новизну даної роботи вбачаємо в спробі переосмислення творчого доробку німецького генія в українських перекладах у зв’язку з новими літературознавчими поглядами.
Розділ 1
Українська гейнеана триває понад 100 років. Ранній етап знайомства України з Гейне (друга половина ХІХ ст.) характерний вільними перекладами його творів, що друкувалися в тогочасній періодиці. Вільне ставлення перекладачів до змісту і форми оригіналів виливалося в українізацію переспівів з Гейне, в заміну Рейну Черемошем, а романтичного німецького рибалки українським барокрашем. І хоча серед перекладачів окремих ліричних поезій Гейне були такі люди, як Юрій Федькович та Михайло Старицький, зверталися вони до німецького поета вряди-годи й здебільшого випадково. Про це свідчить хоча б те, що, наприклад, славнозвісному “Сосну” М. Старицький переклав не з оригіналу, а з лермонтовського переспіву, запозичивши з нього і ритміку, і образність. Інші вірші Гейне звучали у Старицького широко і розлого, мов українська народна пісня з характерними для неї мовними зворотами.
Лети ж, моя пісне, від мене на волю,
В просторі, де зникли надії, лунай;
Ширяй-но по світу, знайди мою долю –
Й останнє зітхання ти долі віддай! [4, 183]
Перші українські перекладачі Гейне ще не вміли заглибитись у своєрідну систему художніх образів німецького поета, оцінити новаторство його творчості, яку вони сприймали поверхово й створювали, по суті, варіації на позичені теми, використовуючи звичну для них поетичну фразеологію, ритміку, інтонації.
Багато віршів були перекладені не з оригіналу, а з російських перекладів, часом теж недосконалих, і тому вони могли тільки приблизно нагадувати першоджерело.
У нас дуже довго панувала практика не власне перекладів, а вільних переказів чи, як звикли говорити в Україні, переспівів. Український поет-перекладач створював на основі оригінального тексту власні вірші, іноді навіть дуже гарні, але й дуже далекі від Гейне та його поезії.
Крім того, наші ранні перекладачі ігнорували або не вміли відтворювати художніх особливостей поезії Гейне, її образної та ритмічної структури, підганяючи останню під власні й звичні метричні схеми.
Основу “Книги пісень” становлять народні пісні, легенди, балади. Одна з них “Лорелей” – найчарівніша перлина гейневської лірики. Джерелом цієї поезії є народна легенда про прекрасну німфу, яка жила на самотній вершині, що височіла над Рейном. Рибалки, зачаровані її красою, співали, не помічаючи скель, тонули у водах Рейну. Українською мовою вона була вперше перекладена Юрієм Федьковичем 1886 р, потім її перекладали Максим Славінський (1890 р.), Борис Грінченко (1909 р.), Дмитро Загул (20-ті роки), Леонід Первомайський та інші.
Перші перекладачі, прагнучи зробити гейневську баладу зрозумілою для українського читача, ніби пересаджували її на українські грунти. Найбільш українізував цей твір Юрій Федькович, навіть німфа виступала в нього як Сокільська княгиня. З цього приводу іронізував Іван Франко
Ось по лівій руці
Сокільські дебри цікаві.
Сюди наш Федькович живцем переніс
Завантажити реферат