Гейнівську Лорелею,
Та так надоїв їй Федькович і ліс,
Що бовтнулась в вир під кручею.
Переклади такого типу були скоріш варіаціями на тему Гейне, але наступні переклади точно відтворювали текст балади і навіть її форму.
Додержуючи панівних поглядів на мистецтво поетичного перекладу, ранні українські перекладачі Гейне вдавалися до методу “українізації” його поезії, вважаючи, що в такий спосіб роблять її ближчою й доступнішою розумінню українських читачів.
Тут слід розрізняти “українізацію стилістичну”, що багато в чому не залежала від намірів перекладача, і, так би мовити, принципову “українізацію реалій часу й місця”, яка входила в завдання навіть таких видатних майстрів українського поетичного слова, як Іван Франко та Михайло Старицький.
Мені не хотілося б перевантажувати це повідомлення зайвими прикладами, та один потрібно привести:
Снилась мені дівчинонька –
Коси довгі, чорні,
Оченята мов зіроньки,
Ясні та моторні…
Сидимо ми під гіллями,
Що верба схилила,
А навколо і над нами
Ніч панує мила
Ми в німому закоханні
Слів не добираєм,
А солодким цілуванням
Тільки розмовляєм .
Зорі ясні та холодні
В небі темнім мріють,
Та з високої безодні
Заздро нам зоріють!
Прокидаюсь . А ні Духа:
Ніч кругом і стума;
Тільки в серденьку поруха,
В голівонці дума .
Тільки в стумі серед ночі,
Зірка зимно сяє,
Та в наляканії очі
Сумно зазирає.
(з Гейне).
В цих рядках стилістичні особливості як лірики самого перекладача, так і всієї сучасної йому української поезії відбилися з такою силою, що витіснили і замінили собою гейневську своєрідність твору.
Більш того – при всьому бажанні не можна сказати навіть який саме вірш Гейне представлено в цьому перекладі, бо оригінал цілком розчинився в ньому. Тут власністю Гейне очевидно є тільки мотив протиставлення сну й дійсності, все ж інше – і “дівчинонька” з довгою чорною косою, і “зіроньки”, й “серденько”, й “голівонька” належать перекладачеві поету Михайлові Старицькому.
Скоріш традиційний “коломийковий”, ніж хореїчний розмір перекладу надає віршові особливої мелодійності і, так би мовити, задушевності та водночас надає йому відтінку слізливої сентиментальності.
Гейне знищував зайву сентиментальність нещадною іронією. Саме вона в ряді випадків виявилася недоступною розумінню наших перекладачів. Досить сказати, що відома жилетка з вірша “Teuer Freund du bist verliebt” навіть під час роботи над нинішнім чотиритомником видавалася вже сучасному перекладачеві абсолютно недопустимою в ліричному вірші, і він всіляко намагався її обминути. В інших випадках іронічні тексти Гейне, що їх погано зрозуміли перекладачі, були відтворені невірно й звульгаризовані. [4, 185]
“Українізація реалій часу й місця” також довго була бичем українських перекладачів із Гейне.
Більше ста років тому Юрій Федькович опублікував свій переклад балади про Лорелей (1872). У ньому Лорелей перетворена в “Сокольську княгиню”, Рейн – “Черемош на Гуцульщині”, човен – в гуцульську “дарабу” (пліт із сплавного лісу), а сам довірливий плавець – у “керманича славного” цього сплавного плоту.
Перекладачі, очевидно, підсвідомо узагальнювали деякі другорядні риси поетики молодого Гейне відповідно до власних смаків і напряму, що панував у той час в українській оригінальній поетичній творчості.
Перекладачів обманювала зовнішня простота лірики Гейне, їх вабила в ній, насамперед, форма, близька до народної пісні, та при цьому вони не зрозуміли того, що знав сам Гейне, коли писав у листі до Вільгельма Мюллера: “У моїх віршах … тільки форма якоюсь мірою народна, а зміст взятий з умов життя нашого суспільства”. [5, 201]
Цей новий складний зміст був недоступний перекладачам великого поета, тому й форма його творів зазнала в їх інтерпретації істотних змін. Простота народної пісні перетворилась на спрощеність, сповнений напруження могутній ліризм – на солодкавiсть сентиментального романсу, а певна невимогливiсть у лексичних засобах спричинялася до того, що деякі ранні переклади звучать тепер як пародія, хоча, звичайно, цього зовсім не хотіли їх автори.
Мова митця – це не проста сума слів у їх звичному комунікальному значенні, а й саме мислення митця, рухома реальність, у якій втілюються його ідеї та образи. Тому не кожний перекладач спроможний передати засобами свого мислення – своєї мови – художню дійсність твору геніального поета, не збіднюючи і не схематизуючи її.
Індивідуальна обдарованість перекладача, звичайно ж, обов’язкова, але такі ж обов’язкові і загальний рівень, стилістична розробленість та смислова місткість мови, якою перекладач користується, в даному разі – його рідної мови.
Обидві ці умови з’явилися у нас значно пізніше, ніж перші переклади з Гейне. Цим і пояснюється їхній спершу невисокий художній рівень, що підвищувався в міру того, як ці ж таки перекладачі сприяли своєю героїчною працею розробці, шліфуванню, розвиткові й смисловому збагаченню української поетичної мови.
Піддаючи критичному розглядові ранній етап становлення мистецтва поетичного перекладу в Україні, ми не хочемо применшити значення перших наших перекладів високих зразків світової поезії, – навпаки, ми з вдячністю згадуємо наших попередників, віддаємо належне їх героїчним зусиллям, без яких неможливі були б наші пізніші досягнення й успіхи, що виявилися, зокрема, в блискучій перекладницькій діяльності таких визначних майстрів, як Павло Тичина, Максим Рильський та багато інших.
Інтерес до поезії Гейне на Україні ніколи не слабшав. Та реалізуватися в художньо-повноцінних перекладах він зміг уже в наш час, і то не одразу, а після напружених шукань та окремих невдач.
Отже, перші переклади творів Генріха Гейне українською мовою були досить вільні. То були так звані переспіви. У них звучали мотиви українських народних пісень, і вони були далекі від оригіналу. У цей час вірші Гейне українською мовою перекладають Юрій Федькович та Михайло Старицький.
Розділ 2.
Традиція українських перекладів творів великого німецького поета налічує вже більше століття. Познайомити українського читача з творчістю “вірного солдата в боротьбі за визволення людства”, як називав себе Гейне, прагнули Михайло Старицький, Юрій Федькович, Пантелеймон Куліш, Борис Грінченко, Іван Франко, Леся Українка, Михайло Коцюбинський, Агатангел Кримський.
Якщо перші переклади Гейне, виконані поетами середини ХІХ століття, не дотримували особливостей оригіналу, а знайомили читача лише із змістом творів, то від часу, коли перекладати видатного поета починає Іван Франко, справа змінюється докорінно. Найтонші стилістичні особливості – аж до характеру римування й функції іншомовних слів в образній системі твору – стають предметом такої ж пильної уваги перекладача, як і ідейний бік поезії. Заслугою Івана Франка є й те, що він звернув увагу на сатиру німецького поета, до того український читач був знайомий лише з гейневською лірикою.
Відтворення змісту в його неподільній єдності з формою художнього твору властиве також і перекладам Лесі Українки. Але ні Іван Франко, ні Леся Українка, ніхто з дореволюційних перекладачів поезії Гейне не передав своєрідного ритмічного малюнку творів німецького поета. Першою спробою (і досить вдалою) в цьому відношенні були переклади Дмитра Загула, видані Держвидавом України в 1930 році у трьох томах. Проте якість перекладів Загула знижується засміченістю мови діалектизмами, непотрібними іншомовними елементами.
Завантажити реферат