Отже, завдання, що стояло перед перекладачами, полягало в тому, щоб, спираючись на досягнення радянського перекладного мистецтва, врахувавши досвід кращих перекладачів минулого, дати такі переклади Гейне, в яких ідейне багатство творів передавалося б у тісному зв’язку з усіма художніми їх особливостями.
Справжнє знайомство України з Гейне почалося 110 років тому, в 1892 році, коли у Львові вийшли дві перші збірки його творів. У перекладах Лесі Українки і Максима Стависького було видано “Книгу пісень” (вибрані твори), а в перекладах Івана Франка – “Вибір поезій” Г. Гейне. Цим роком ніби завершується перший період засвоєння творчості Гейне українською літературою, яка доти приділяла увагу, переважно, ліриці німецького поета, і починається новий етап, на якому здобуває собі популярність в українських перекладах і Гейнева сатира [4, 184]
Молода Леся Українка зробила першу вдалу спробу втілити засобами української мови не тільки зміст, а й поетичну форму ліричних творів Гейне. Переклади 92 поезій з “Книги пісень”, які належать її перу, малюють образ юного Гейне, побачений очима нашої поетеси. Леся Українка вловила не тільки романтичні настрої раннього Гейне, які привертали увагу її попередників. Вона тонко відтворює гейневський гумор, що виливається часом у примхливі образи:
Хороша в зірок мова.
Багата і ясна,
Та тільки невідома
Філологам вона!
Я ж тую мову знаю,
Мені вона своя,
Коханої обличчя –
Граматика моя! [4, 184]
У перекладах Лесі Українки виразно відчуваються й капки гейневської гіркоти, що прориваються крізь уявну ідилію і знищують її:
Пустіючи так, немов діточок двоє,
“Ховатись” ми здумаєм в лісі та в полі, –
І так заховалися мудро обоє,
Що потім уже не знайшлися ніколи. [4, 184]
Інтерпретація Лесі Українки істотно поглибила образ німецького поета. На зміну романтичній одноплановості ранніх українських перекладів прийшла багатогранність, у якій стали відчуватися обриси справжнього Гейне. Недарма переклади Лесі Українки не раз передрукувалися й у радянський час. Це, безперечно, не означає, що вони вільні від недоліків. У перекладах юної поетеси, як і в її ранніх творах, часом помітне надмірне захоплення зменшено-пестливими формами слів (Коли настав чудовий май, Садочків розривання, Тоді у серденьку моїм Прокинулось кохання). Щоправда, ще більшою мірою це властиво перекладам Михайла Стависького: “Злякалася квітонька – лотос Проміннячка ясного дня, Схилила голівоньку долі, Жде вечора й тихо куня”. В оригіналі тут нема жодної пестливої форми, хоч німецька мова дає можливість широко використовувати їх. Лише зрідка вдається обом перекладачам наблизитися до своєрідної ритміки німецького поета. І все ж таки українська “Книга пісень” була великим кроком на шляху до створення повноцінних перекладів з Гейне. Недарма біля колиски цієї книжки стояв Іван Франко, який допомагав її видачі і навіть сам правив її коректуру.
Разом з тим Іван Франко усвідомив обмеженість підходу до Гейне виключно як до лірика. “При всій свіжості, оригінальності і красоті тих срібних перлин німецької поезії не можна сказати, щоб вони ще й нині мали таку перворядну стихійність, яку мали колись, в часі боротьби з романтизмом і псевдокласичною надутістю”, – писав він у передмові до збірки своїх перекладів з Гейне, підкреслюючи потребу перекладати сатиричні й політичні твори. “Оцей томик має хоч вчасти поповнити цю недостачу й вказати нашій громаді Гейне вже не як закоханого трубадура, не як автора любовних поезій, але як борця за широку свободу людської одиниці, її громадського ділання, її думок, переконань і сумління” [5, 199]. Вперше звернувшися саме до цього аспекту поезії Гейне, Іван Франко дав переклад вершин гейневської сатири – поеми “Німеччина”, яскраво антирелігійного “Диспуту”, гостро політичних “Ослячих виборів” і “Короля Довговуха І” та інших творів.
Цікаво, що в деяких перекладах з Гейне відбилися інтонації оригінальних творів самого Івана Франка:
Ні дзвони, ні попів молебні,
Ані декрети превелебні,
Ані гармати самі грубі
Вам не поможуть діти любі. [7, 368]
Ця строфа з “Мандруючих щурів” нагадує відомі рядки славнозвісного “Гімну”:
Ні попівськії тортури,
Ні тюремні царські мури,
Ані війська муштровані,
Ні гармати лаштовані… [7, 368]
Іван Франко по-дослідницькому поставився до відтворення художньої форми поезій Гейне. Аналізуючи в передмові ритміку поеми “Німеччина”, він писав: “Щоби хоч трохи наблизитися до сього розміру, що надає оповіданню велику свободу і натуральність, а не втомляти вуха одностайним амфібрахічним розміром, як се бачимо, наприклад, в російському перекладі Заєзжого, я зважився перемішувати стрічки амфібрахічні з ямбічними”[4, 1985]. Важко було б чекати від Франка, щоб він у ті часи знайшов український еквівалент ритміки Гейне. Але й те, що він зробив, дозволило йому дати читачеві уявлення про енергійну звучність вислову, властиву оригіналові:
У Ахені в брамі на пошті є щільд –
Там прусський орел розпростерся
І злобно так глипав на мене. От ще
Кого не люблю з всього серця!
Пожди лишень, птаху поганий, колись
Тебе ще я в руки спіймаю!
То я з тебе пір’я живцем обскубу
І кігті тобі обрубаю. [4, 368]
Франкова збірка перекладів політичної сатири Гейне поклала початок низці публікацій творів цього жанру. Чи не найвагомішою з цих публікацій була поема Гейне “Атта Троль” у перекладі Лесі Українки. Працю над цим перекладом поетеса розпочала ще наприкінці 80-х років, але поема побачила світ лише 1900 року на сторінках “Літературно-наукового вісника”, а ще через три роки була передрукована у виданій у Львові збірці “Атта Троль. Раткліф. Балади” (трагедію “Раткліф” і балади переклав Максим Славінський (Максим Ставинський).
В інтерпретації Лесі Українки поема Гейне набула властивого оригіналові способу виразу думки, заясніла відблисками гейнівської іронії:
Часть в світі чесні люди
Не конечне гарно пахнуть,
Слуги ж панські уживають
Завжди амбру та лаванду,
Від людей, душою чистих,
Часто тхне зеленим милом,
На негідному ж створінні
Аж блищить олій рожевий. [4, 185]
Поему “Атта Троль” подано в цьому виданні в перекладі Лесі Українки. Незважаючи на те, що тут трапляються окремі слова та наголоси, які в наші дні вважаються відхиленням від норм літературної мови, переклад Лесі Українки зберігає свою художню вартість і водночас є свідченням важливого етапу засвоєння творчості Гейне українською культурою.
Переклади Максима Славінського, загалом гарні. Часом хибують на діалектні форми (“Фіалки сині, чарівні, як меї жінки очі” – “Рицар Олаф”) та на прояви українізації. Наприклад, героїню “Азри” перекладач зве то “султанівна, ясна краля”, то “княжна” [4, 185].
Іван Франко і Леся Українка, працюючи над Гейне не обмежувалися тим, що було опубліковано в згаданих книжках та в періодиці. В архіві Івана Франка зберігається чимало перекладів поезій Гейне, виконаних у 1877-78 роках. Частину з них було надруковано у збірці “Думи і пісні найзнатніших європейських поетів” (1879 рік). Деякі ж переклади Івана Франка і Лесі Українки дійшли до читача тільки в радянську епоху.
Завантажити реферат