Бароко (італ. barocco — дивний, химерний) — напрям у мистецтві та літературі XVII-XVIII ст., якому належить важливе місце у поступі європейської культури. Б. прийшло на зміну Відродженню, але не було його запереченням. Художня система Б. надзвичайно складна, їй властиві мінливість, поліфонічність, ускладнена форма. Література Б. характеризується поєднанням релігійних і світських мотивів, образів, тяжінням до різних контрастів, складної метафоричності, алегоризму і емблематичності, прагненням вразити читача пишним, барвистим стилем, риторичним оздобленням твору. У різних культурах, літературах Б. склалося неодночасно. Серед країн православно-слов'янської культурної спільності Б. почало формуватися і набуло значного розвитку в Україні та в Білорусі, що безпосередньо стикалися з польською та західноєвропейською бароковими культурами. Крім цього, Б. мало і власні, національні, джерела: києво-руські та фольклорні, що проявлялися на різних рівнях цього напряму — "високому", "середньому" та "низовому". Б. в історії української літератури трактувалося по-різному, часто неадекватно. Вперше розглянув Б. як естетичну систему Д.Чижевський у монографії "Український літературний барок" (Прага, 1942-44), але тільки на VI Конгресі славістів у Празі 1968 вчені поставили питання слов'янського Б., зокрема українського. Його розквіт в українській літературі припадає на кінець XVI-XVIII ст. і простежується у різних жанрах, зокрема в поезії Лазаря Барановича, Івана Величковського, Григорія Сковороди та ін. Взірцем барокових віршів є збірка "курйозної" поезії Івана Величковського "Млеко от овци, пастирю надежное". Виразні барокові риси має і шкільна драматургія. Серед прозових творів Б. найбільше проявляється в ораторській прозі (збірники проповідей Лазаря Барановича "Меч духовний", "Труби словес проповідних"; Іоаникія Галятовського "Ключ розуміння"; Антонія Радивиловського "Стородок Марії Богородиці", "Вінець Христов") та козацьких літописах Самовидця, Григорія Грабянки, Самійла Величка.
Класицизм — напрям у європейській літературі та мистецтві, який уперше заявив про себе в італійській культурі XVI ст. Найбільшого розквіту досягає у Франції (XVII ст.), Певною мірою притаманний усім європейським літературам, у деяких зберігав свої позиції аж до першої чверті XIX ст. Для К. характерна орієнтація на античну літературу, яка проголошувалася ідеальною, класичною, гідною наслідування. Теоретичним підґрунтям К. була антична теорія поетики і, в першу чергу, Поетика" Аристотеля, теоретичні засади якого втілювала французька "Плеяда" (XVII ст.). У виробленні своїх загальнотеоретичних програм, особливо в галузі жанру і стилю, К. спирався і на філософію раціоналізму. Першою важливою спробою формулювання принципів К. була "Поетика" Ж.Шаплена (1638), але найпослідовнішим, найгрунтовнішим був теоретичний трактат Н.Буало "Мистецтво поетичне" (1674), написаний після того, як літературний К. у Франції сформувався. Застосувавши філософський метод Декарта до літератури, який полягав в узагальненні досвіду класицистів, Н.Буало встановив строгі рамки для кожного жанру, узаконив жанрову специфіку. Для К. був характерний раціоналізм, представники якого вважали, що краса та істина досягаються через розум шляхом природи, яка мислилася як відкрита розумом сутність речей. З раціоналізмом пов'язана нормативність К., який строго регламентував мистецтво та літературу, встановлював вічні та непорушні правила й закони. Для драматургії — це закон "трьох єдностей" (дії, часу й місця). У галузі мови К. ставив вимоги ясності та чистоти, ідеалом була мова афористична, понятійна, яка відповідала б засадам теорії трьох стилів. Для К. характерний аристократизм, орієнтування на вимоги, смаки вищої суспільної верстви. Героями класицистичних творів були переважно люди високого походження. Важливим складником теорії та практики К. була встановлена ієрархія жанрів, серед яких найважливішими вважалися античні: епопея, трагедія, дидактична поема, ода, байка, сатира. Практиками К. були насамперед французькі письменники: поет Ф.де Малерб, драматурги П.Корнель, Ж.Расін, Ж.-Б.Мольєр, романістка пані де Лафайєт, письменники-афористи Ф. де Ларошфуко, Ж. де Ла-брюйєр, байкар Ж. де Лафонтен, пізніше — просвітителі Вольтер, Ж.-Ж.Руссо та ін. В Україні К. не зміг у силу несприятливих історичних обставин розвинутися як цілісна структурована система, переважно орієнтувався на "низькі" жанри (очевидно, під впливом "низового" бароко). Деякі тенденції К. в Україні знайшли свій вияв у трагікомедії Феофана Прокоповича "Володимир", поезії Івана Некрашевича, шкільних "піїтиках" XVIII ст., поемі "Енеїда"Д.Котляревського, травестійній оді П.Гулака-Артемовського "Пісні Гараська", оповіданнях Г.Квітки-Основ'яненка та ін.
Реалізм (лат. realis — речовий, дійсний) — один із ідейно-художніх напрямів у літературі і мистецтві XIX ст. Починаючи з 30-х, набуває розвитку у Франції, згодом в інших європейських літературах. На відміну від романтизму, який зосереджував увагу на внутрішньому світі людини, основоположною для Р. стає проблема взаємин людини і середовища, впливу соціально-історичних обставин на формування духовного світу (характеру) особистості. Замість інтуїтивно-почуттєвого світосприйняття на перше місце у літературі висувається пізнавально-аналітичне начало, а типізація дійсності утверджується як універсальний спосіб художнього узагальнення. Література стає засобом пізнання людиною себе і навколишнього світу, набуває аксіологічного (ідеологічного) звучання. Принцип вірності реальній дійсності усвідомлюється як критерій художності, як сама художність. Визначальними для Р. були прагнення до об'єктивності і безпосередньої достовірності відображення, послідовне дотримання міметичних принципів (художнє відтворення життя "у формах самого життя"), переорієнтація з минулого на сучасність, конкретно-історичний підхід до явищ дійсності і розуміння історії як поступального розвитку (прогресу), правдивість у зображенні деталей, віра в гуманістичні ідеали, конфліктність (драматизація) як сюжетно-композиційний спосіб формування художньої правди, превалювання прозових жанрів у літературі (роман, повість) та ін. На формування реалістичного світогляду мали вплив філософія позитивізму, розвиток природничих і суспільних (економіка, соціологія, психологія) наук та ін. Слово "Р." відоме ще з середньовічних часів. У схоластичній філософії реалізмом називався напрям, який, на противагу номіналізму, приписував абстрактним поняттям (універсаліям) реальне існування. Наприкінці XVIII ст. поняттями "реалізм", "реаліст" означується певний тип мислення і поведінки (практичність, тверезий глузд), відмінний від типу "ідеаліста", мрійника. З кінця 20-х XIX ст. термін "Р." починає вживатися французькою критикою стосовно "нової школи" у літературі, на відміну від "літератури ідей" (класицизм) та "літератури образів" (романтизм). Першого теоретичного обґрунтування як напрям у літературі і мистецтві Р. набуває завдяки художникові Ж.-Д.-Г. Курбе, який у передмові до каталогу виставки своїх полотен під назвою "Реалізм" (1855) обгрунтував програмні засади реалістичного напряму, та письменникам Шанфльорі і Л.-Е.-Е. Дюранті, які виступили з теоретичними деклараціями у збірнику "Реалізм" (1867) і журналі "Реалізм" (1856-57). З цього часу поняття "Р." стає широковживаним як у художній практиці, так і в літературній критиці й естетиці. Найвидатнішими представниками Р. були 0. де Бальзак, Стендаль, Ч. Діккенс, Г. Флобер, В. Теккерей, М. Гоголь, Т. Шевченко, І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Тургенев, Л. Толстой, Ф. Достоєвський, А. Чехов, І. Франко, Б. Грінченко, О. Кониський та ін.
Завантажити реферат