Імпресіонізм (від фр. impression — враження) — напрям у мистецтві, який основним завданням вважав ушляхетнене, витончене відтворення особистісних вражень та спостережень, мінливих миттєвих відчуттів та переживань. Сформувався у Франції в другій половині XIX ст насамперед у малярстві (назва пішла від картини К-Моне "Імпресія. Схід сонця", 1873). Його представники змальовували світ таким, яким він видавався в процесі перцепції. Ставилося за мету передати те, яким видався світ у даний момент через, призму суб'єктивного сприйняття. Це зумовило функціональні та композиційні зміни опису став епізодичним, фрагментарним, суб'єктивним. Імпресіоністичні тенденції викликали також зміни в характері оповіді епічних жанрів: вона певною мірою ліризувалася, що спричинило піднесення ролі й розширення функції внутрішнього монологу. У французькій прозі І. представляють брати Гонкури, А.Доде, Гі де Мопассан, в австрійській С.Цвейг, А.Шніцлер, у польській — С.Віткевич, С.Жеромський та ін. Елементи І. (зокрема, характерне для нього пленерне бачення, реалізоване найчастіше через метафору, що виконує настроєву функцію) зустрічаємо у творах українських письменників, наприклад, у М.Коцюбинського: "На камені", "По-людському", "Тіні забутих предків", "Inter mezzo", "Цвіт яблуні" та ін. Тут естетична функція кольорів, світлотіней, звукових барва тонів, передача різних внутрішніх почуттєвих станів автора домінують над іншими художні ми засадами. Імпресіоністичні тенденції спостерігаємо у творчості письменників 20-30-х XX ст. — Г.Михайличенка ("Блакитний роман"), М.Хвильового ("Сині етюди"), Мирослава Ірчана ("Карпатська ніч") та ін. У ліриці імпресіоністичні тенденції найвиразніше виявилися у французького поета П.Верлена, але без таких модифікацій, як у епічному жанрі. Великого значення надавалося звуковому настроєвому оформленню, музичності вірша. В українській поезії І. позначена творча практика П.Тичини, В.Чумака та ін. У драматичній творчості І. виявляється в розслабленні фабульної структури, розбиванні сценічної дії на значущі елементи, використанні незакінчених фраз, думок, створенні невловного настрою, а також у високому ступені поетизації драми. Подібно до лірики І. найчастіше поєднується в драмі з символізмом, що простежується у творчості М.Метерлінка, О.Уайльда, С.Виспянського. В українській драматургії І. виявляється меншою мірою, проте його елементи притаманні символістській п'є'сі С.Черкасенка "Казка старого млина", п'єсі "Бенкет" М.Рильського та ін Експресіонізм (лат. expression — вираження) — літературно — мистецька стильова тенденція авангардизму, що оформилася в Німеччині на початку XX ст., передовсім у малярському середовищі (об'єднання "Міст" та "Синій вершник"), проіснувавши до початку 30-х. Джерела Е. наявні в романтизмі, у "філософії життя" (Ф.Ніцше, А.Бергсон, А.Шопенгауер та ін.), його естетика постала на запереченні не тільки міметичних різновидів мистецтва, а й імпресіонізму, який спирався на вираження миттєвих вражень митця. Основний творчий принцип Е. відображення загостреного суб'єктивного світобачення через гіпертрофоване авторське "Я", напругу його переживань та емоцій, бурхливу реакцію на дегуманізацію суспільства, знеосіблення в ньому людини, на розпад духовності, засвідчений катаклізмами світового масштабу початку ХХ ст., зокрема першою світовою війною та революціями. Для Е. характерні "нервова" емоційність та ірраціональність, символ, гіпербола, гротеск, фрагментарність та плакатність письма, позбавленого прикрас, схильного або до - монохромності, або до підкресленого контрастування барв, мотивів тощо. Тому часто у творах експресіоністів поєднувалися протилежні явища — примітивізм буденщини з космічним безміром, побутове мовлення з вишуканими поетизмами, вульгарність із високим пафосом, пацифістські інтонації з активним революціонізмом, екзистенціональні мотиви, зумовлені жахом буття, з прокомуністичними. Найяскравіше Е. проявився у ліриці, зокрема в поетичному зображенні сновидінь, гротескних поемах чи "пролетарських" піснях (Г.Тракль, Ф.Верфель, Б.Брехт та ін.), у театральному мистецтві (Г.Кайзер, Е.Толлер, Е.Барлах, ранній Б.Брехт та ін.), у прозі Ф.Верфеля, Л.Франка, М.Брода та ін. Хоч термін "Е." вперше застосував засновник експресіоністичного німецького часопису "Штурм" Х.Вальден у 1911, Е. уже існував у мистецтві та літературі, зокрема й українській. Певні його характерні риси спостерігалися у новелах В.Стефаника, розкривалися пізніше в поезії Т.Осьмачки, М.Бажана, Юрія Клена, у прозі ("Поза межами болю" О.Турянського), у драматургії (М.Куліш), у театральному мистецтві, передовсім у театрі "Березіль" Леся Курбаса, який обстоював стиль "експресивного реалізму".
Футуризм (лат. futurum — майбутнє) — один із напрямів авангардизму XX ст. Виник в Італії 1909 як альтернатива кубізмові. Як відгалуження модернізму, він протиставився йому неприйняттям вічних цінностей, захоплювався акцентуванням "грубих" речей, екстраполюванням сучасного в майбутнє, позбавлене "вантажу" будь-яких традицій, нібито зайвих при розбудові ні на що не схожої культури за останнім словом науки і техніки. В естетиці Ф. відбувався процес деестетизації та дегуманізації мистецтва, поєднувався принцип позитивізму й інтуїтивізму. Головними елементами поезії, за твердженням Т.Марінетті — першого теоретика Ф., проголошувалися хоробрість, сміливість та бунт, "натиск, лихоманне безсоння, гімнастичний крок, ляпас та удар кулака". Ця настанова зумовлювалася епатаційною "етикою" авангардизму, асоційованою з позамистецькою сферою — військовою/трактувалася як підрозділ для штурму, атаки. Водночас Ф. приваблював кострубатою "красою", охопленою стрімким рухом оновлення, суголоссям міського темпоритму, розширював зображально-виражальні можливості поетичного мовлення, вводячи в нього елементи прозаїзації, пафос стенографування ліричних переживань, словотворчості тощо. Крім Італії, Ф. найбільше поширився в Росії у вигляді егофутуризму І.Северяніна, "будетлянства" В.Хлебникова та кубофутуризму (В.Маяковський, брати Бурлюки, В. Каменський та ін.), які видавали альманахи "Садок суддів" (1910), "Ляпас громадському смаку" (1913), закликали скидати класиків з "корабля сучасності". В Україні Ф. пов'язаний передовсім з іменем М.Семенка.
Сюрреалізм (tpp.surrealite— надреальне, надприродне) — авангардистська течія, котра виникла спочатку в літературі, потім поширилася на малярство, скульптуру та інші мистецтва. Вперше цей термін ужив французький поет Г.Аполлінер до одного із своїх творів, вкладаючи у нього значення "нового реалізму"'. С як іманентне явище формувався на основі дадаїзму, живився філософськими джерелами інтуїтивізму (А.Бергсон), фантазійного мислення (В.Дільтей) та фрейдизму (3. Фрейд), особливу роль відводячи у творчій діяльності підсвідомому та несвідомому, реалізованому через прийоми автоматичного письма, правила випадковості, сновидіння тощо. Початком цієї течії вважається 1924, коли з'явився часопис "Сюрреалістична революція" та набув розголосу написаний А.Бретоном маніфест сюрреалізму, в якому висловлювалися сподівання, що нібито відкривається новий шлях повного звільнення мистецтва від знедуховленої дійсності через сферу "надреального", покликану не лише оновити художню діяльність, а й життя, а в майбутньому — сполучити бінарні опозиції природи і "надприродного". У наступному маніфесті вже мовилося про актуалізацію містично-окультних тенденцій у межах течії (1929), що викликало потребу коригування такого погляду з боку прихильників С, здійснену поетом Р.Десносом (1930). Естетичну платформу С. поділяли П.Елюар, Л.Арагон, Ф.-Г.Лорка, П.Неруда та ін. Особливого поширення вона набула у малярстві (М.Ернст, І.Тангі, Р.Магрітт, П.Дельво та ін.), найповніше розкрившись у віртуозних полотнах С.Далі. Пізніше С. зазнав глибокого розмежування та трансформації, переходячи на терени дизайну, декоративного мистецтва і т.п. В українській літературі С найвиразніше проявився у творчості Б.-І.Антонича, котрий випробував свій неординарний талант в аспектах багатьох тогочасних модерністських та авангардистських течій, не узалежнюючись від жодної. Його збірка "Ротації" (1938) збагатила нашу лірику енергійними сюрреалістичними видіннями. Серед сучасних поетів ознаки С. найбільш притаманні представникам об'єднання українських письменників "Слово" (В.Барка, О.Зуєвський та ін.) і "київської школи" (В.Голобородько, М.Воробйов та ін.). Найповніше можливості цього стилю розкрилися у доробку Емми Андієвської, Б.Бойчука, Б.Рубчака, Ю.Тарнавського та ін., приналежних до "нью-йоркської групи".
Завантажити реферат