Структуралізм у літературознавстві — один із наукових підходів до вивчення літератури як мистецтва слова у системному аспекті. Засади структурної поетики складалися у сфері лінгвістики на основі ідей Ф. де Соссюра, значний внесок у їх розробку і застосування зробили члени празького лінгвістичного гуртка (Р.Якобсон, Я.Мукаржовський та ін.), які висунули тезу "бінарних опозицій" (подвійних протиставлень), що дають можливість точно осягнути функції елементів будь-якого висловлювання. Розглядаючи текст літературного твору крізь призму здобутків семіотики, прихильники Сул. прагнули наблизити літературознавство до точних наук, уникнути розпливчастості і суб'єктивізму, характерних для психологічної та культурно-історичної шкіл у літературознавстві. Су л. не був однорідним напрямом; конкурували між собою французька (Ц.Тодоров, Р.Барт та ін.) і англо-американська (Ч.-С.Пірс, Ч.Морріс) школи, виокремлювалися психоаналітична (Ж.Лакан) і соціологічна (Л.Гольдман) тенденції. С у л. активно практикувався літературознавцями Польщі, Чехії, Угорщини. В колишньому СРСР структуральні підходи до культури, зокрема до художньої літератури, здійснювали представники тартусько-московської семіотичної школи, що, незважаючи на несприятливі історичні умови, стали небуденним явищем у науці. При різних модифікаціях та інтерпретаціях С у л. виявилися плідними спроби докладного аналізу внутрітекстових відношень, бінарних опозицій на різних рівнях структури художнього твору, особливо в дослідженнях художнього мовлення, віршування, композиції, сюжету твору. С. у л. протистояв догматизмові і суб'єктивізму. Свідченням того, що він не міг стати універсальним методом дослідження художніх явищ, є його власна еволюція, поява вже на початку 70-х XX ст. т. зв. постструктуралізму, започаткованого працями Ж.Дерріди та Юлії Крістевої у Франції, популярність культурної антропології, металінгвістики тощо.
Фольклоризм (від англ. folk-lore — народна мудрість, народне знання) — наявність фольклорних елементів у літературному творі. Проявляється на різних функціональних зрізах: через сюжетне запозичення, введення у текст окремих фольклорних мотивів чи образів, символічне переосмислення фольклорних міфологічних першоелементів. Виділяють такі основні етапи освоєння літературою фольклору: стилізацію, психологічну інтерпретацію фольклорних мотивів, переосмислення народної міфології. У контексті розвитку української літератури простежується певна закономірність домінування в різні епохи того чи іншого типу Ф. Для давньої літератури характерне спорадичне використання в оригінальному тексті фольклорного мотиву чи образу. В період романтизму відбулося зближення фольклорної та літературної традицій, що виражалося у стилізації текстів під фольклорні зразки, запозиченні фольклорних сюжетів і символів. У XX ст. зростає інтерес до народнопоетичної символіки та міфології, домінує тенденція переосмислення фольклорного джерела символічно, його семантика розширюється новими похідними лініями. У сучасній поезії Ф. проявляється переважно через поетично трансформований міфологічний символ, що здобуває нову соціально-філософську конкретизацію. У прозових творах Ф. спричиняє синтез різних форм використання народного джерела, що передбачає власну літературно-психологічну інтерпретацію.
Психологія творчості — відносно самостійна галузь наукових досліджень, предметом яких є процес виникнення (творення) художніх цінностей та їх естетичне сприймання. П.т. — міждисциплінарна наука, що сформувалася на рубежі XIX—XX ст., на межі психології, мистецтвознавства і соціології. Ії становленню сприяли успіхи загальної психології, виникнення експериментальної психології, психоаналізу, а також оформлення психологічної школи в літературознавстві. Основні методи П.т. — самоспостереження митців (інтроспекція), аналіз їх записних книжок, рукописів, спостереження за процесами творчості і сприймання, анкетування, експерименти із застосуванням спеціальних приладів, експертні оцінки тощо. Серед відомих учених, які працювали і працюють у галузі П.т., — О. Потебня, І. Франко, М. Рубакін, Л. Виготський, М. Арнаудов, 0. Цейтлін, П. Якобсон, 0. Ковальов, М. Теплов, О. Костюк, Г. В'язовський, М. Година, Р. Піхманець та ін. У П.т. розглядаються такі етапи (фази) творчого процесу: виникнення творчого задуму, його виношування; втілення творчого задуму, "муки творчості"; обробка, шліфування першого варіанту твору; сприймання реципієнтами різних типів завершеного твору. Особлива увага звертається на проблеми художнього таланту та його вчасного діагностування; природи і ролі інтуїції та уяви; ролі в творчому процесі підсвідомого і свідомого, умов збереження довголітнього творчого потенціалу, причин, що зумовлюють індивідуальну неповторність сприймання художніх творів
Сучасна наука пропонує багато концепцій, у межах яких здійснюються спроби пояснити природу творчої діяльності. Особливо популярним сьогодні є поєднання психології з вивченням особливостей мистецького процесу, особистості самого автора. Такі дослідження продовжують західноєвропейську традицію, що була започаткована плеядою видатних психологів. Для ґрунтовного вивчення проблеми необхідно використати дослідження З. Фройда, К. Г. Юнга та Ч. Ломброзо. По-перше, ці психологи намагалися порівняти психічні процеси, що відбуваються під час створення мистецького полотна, з психологічними станами невротиків, божевільних; по-друге, спроби застосовувати психологічні аспекти в аналізі художніх текстів зародилися саме в західноєвропейському літературознавстві і пов'язані із іменами вище згаданих вчених.
Особливий внесок у розвиток вчення про психічну діяльність людини було зроблено психоаналітичною теорією З. Фройда, у межах якої давалося пояснення й причин виникнення художньої творчості.З творчістю З. Фройд пов'язував процес сублімації, за яким негативні відчуття, що виникають через неможливість реалізувати свої бажання, трансформуються у специфічну діяльність — створення художніх полотен. Така трансформація сексуальної енергії допомагає митцеві позбутися переживань, відіграє роль компенсанції: «Мистецтво, — як вважає Фройд, — ілюзія, що відводить від життя за допомогою фантазії. Мистецтво збуджує нас як слабкий наркотик і дає нам тимчасове сховище від труднощів.».
Аналізуючи художню творчість, до цікавих висновків приходить й К. Г Юнг У праці «Ставлення психології до поетичної творчості» він аналізує художні тексти, постать самого автора у контексті як загальних умовиводів, так і конкретного вивчення творчих здобутків Д. Джойса, П. Пікассо. У теоретичній частині, розглядаючи творчий процес у контексті психіки митця, науковець виокремлює два основні типи творчості — психологічний та візіонерський. Для нас особливе значення має саме останній варіант, адже візіонерський тип, на відміну від психологічного, дозволяє побачити не те, що лежить на поверхні, — певну звичну для людини психологічну колізію, життєву драму, а щось глибше, до кінця не усвідомлене навіть самим автором (З. Фройд вважав, що саме за завісою такого тексту сховано особисті переживання письменника, його страхи і комплекси). Продовжуючи розгортати цю тему, Юнг приходить до думки, що у візіонерському мистецтві знаходить своє вираження «колективне несвідоме», яке й провокує з'яву незрозумілого, таємничого, того, що відштовхує пересічного читача. На противагу Фройду, він не робить преваляції на особистих переживаннях творця, адже вважає, що така акцентуація приведе до ототожнення творчого процесу із психічними захворюваннями. Але вже аналізуючи конкретні тексти, Юнг вказує на можливість співвідношення творчості митця з поведінкою психічнохворих, хоч і застерігає від непрофесійного підходу до цієї проблеми (так, досліджуючи творчість П. Пікассо, науковець зазначав, що його манера близька до реагування невротиків та шизофреніків, адже картинам художника притаманний настрій розірваності, розпаду, який виражається у ламаних лініях, що засвідчує психічну роздвоєність автора
Завантажити реферат