Система естетичних категорій. Категорії естетики — найзагальніші та найістотніші поняття естетичної теорії, духовні моделі естетичної практики, естетичного освоєння світу. В категоріях естетики як логічних формах представлено весь історичний досвід естетичного ставлення до дійсності та естетичні характеристики світу культури і природи. Естетичні категорії не є нерухомими, незмінними сутностями. Вони історично змінюються і розвиваються, відображаючи етапи розвитку естетичного досвіду й пізнання. Система категорій як зміст естетичної теорії є мінливою конкретно-історичною єдністю, до того ж вона має культурно-регіональні та національні особливості.Розвиток і розширення категоріального апарату естетики відбувається внаслідок розвитку як естетичної та художньої практики, так і наукової рефлексії щодо них. Теоретичне поняття набуває статусу категорії естетики, якщо воно містить у собі певну закономірність естетичної та художньої діяльності. Естетичні категорії містять не тільки пізнавальний, а й оціночний момент. Це пов'язано із своєрідністю естетичної та художньої сфер культури, що полягає в утвердженні людського, гуманістичного змісту культури.
Сучасна естетична теорія внаслідок бурхливого розвитку нових напрямів дослідження й загальнофілософських методологічних за-сад не має чітко визначеної та структурованої системи категорій, що ускладнює можливість остаточного визначення категоріального статусу деяких понять естетики. категорії естетики структуруються щодо певних напрямів естетичної теорії, які стосуються різних сфер та аспектів естетичної й художньої практики: 1) метакатегорії— ес-тетичне, гармонія, міра, прекрасне, потворне, піднесене, низьке, героїчне, трагічне, комічне, іронія; 2) категорії естетичної діяльності - естетична діяльність, мистецтво, фольклор, декоративно-ужиткове мистецтво, дизайн, художнє конструювання, естетика побуту, мода, садово-паркове мистецтво та інші артпрактики; 3) категорії естетичної свідомості — естетичне почуття, естетична оцінка, естетичне судження, естетичний смак, естетичний ідеал, естетичні погляди й теорії; 4) категорії гносеології мистецтва — художній образ, мімезис (художнє відображення), поетика (художнє мислення), художня форма і художній зміст, художня ідея, художня правда, художня умовність, ідеалізація, типізація, індивідуалізація; 5) категорії психології мистецтва — художня творчість, художнє сприйняття, катар-сис, емпатія, художня здібність, талант, геній, натхнення, фантазія, свідоме, підсвідоме, творча уява, індивідуальна манера і стиль; 6) ка-тегорії соціології мистецтва — художник, публіка, художня критика, меценатство, функції мистецтва, свобода і детермінізм художньої діяльності, соціальне замовлення, народність, національне та загальнолюдське у мистецтві, елітарне та масове мистецтво, художні інститути й політика в галузі культури; 7) категорії онтології та морфології мистецтва — художній твір, артефакт, види мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, література, музика, театр, кіно тощо; роди: епос, лірика, драма, станкове або монументальне мистецтво тощо; жанри: роман, повість, оповідання, портрет, пейзаж, натюрморт тощо; 8) категорії семіотичного та структурного аналізу мистецтва — текст, контекст, знак, композиція, сюжет, фабула, міф, художній час і простір, хронотоп, ритм, інтонація, метафора, символ, архетип; 9) категорії герменевтичного аналізу мистецтва — розуміння, тлумачення, комунікація, інтерпретація, художня мова, буття, гра, діалогічність, переживання, культурний контекст, герменевтичне коло; 10) категорії історичної типології мистецтва — художній процес, традиція, спадкоємність, новаторство, художній канон, художня епоха, напрям, течія, школа, метод, стиль;
В поняття художності вкладається два значення: родова ознака мистецтва з властивою йому образністю пізнання та співпереживань і міра естетичної досконалості твору, відповідність його змісту і форми. Категоріальна широта і багатозначність цього поняття щодо характеристики мистецтва не повинна зводитися до якоїсь його риси чи ознаки в окремому виді мистецтва. Є тут і певна невизначеність, хоч добре відомо, що художність стає істинною там, де маємо високий вияв таланту, пере-твореність у виразний естетичний знак змісту і форми, витонченість смаку і майстерність митця.
Теорія літератури (грецьк. theoria — спостереження, дослідження) — галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творів; одна з трьох основних ланок літературознавства (поряд з історією літератури і літературною критикою). Т.л. як абстрактна, узагальнювальна наука про літературу формується поступово на основі роздумів, аналізу художньої творчості, мистецтва взагалі і в процесі диференціації гуманітарних знань оформлюється наприкінці XVIII — на початку XIX ст. у відносно окрему науку, продовжуючи взаємодіяти з філософією, естетикою, поетикою, історією літератури та літературною критикою. Т.л. має інтернаціональний характер. В Україні Т.л. формували літописці, перекладачі, вчені, діячі культури. Спеціально розробляли її проблеми викладачі поетики і риторики Києво-Могилянської академії (Ф.Прокопович, М.Довгалевський та ін.), професори університетів і гімназій, які викладали естетику, теорію словесності, історію літератури: І.Кронеберг, П.Гулак-Артемовський, А.Метлинський, М.Максимович, П.Житецький, М.Петров, О.Потебня, О.Огоновський, О.Колесса, О.Барвінський та ін. Сприяли становленню Т.л. історики за. фахом М.Драгоманов, В.Антонович, М-Грушевський; літературні критики П.Куліш, І.Франко, В.Горленко, М.Вороний, І.Стешенко, М.Федюшка (Євшан) та ін. Важливими віхами в розвитку власне теоретико-літературної думки XIX ст. стали праці О.Потебні "Мысль и язык" (1862), "Из лекций по теории словесности" (1894), I. Франка "Із секретів Поетичної творчості" (1898), переклади українською мовою праць І.Тена, В.Гюго, Е.Еннекена, вихід 1898 журналу "Літературно-науковий вісник".У період розбудови української національної держави, духовного відродження 20-х років XX ст. з новими ідеями виступили М.Зеров, О.Білецький, С.Єфремов, П.Филицович, Б.Навроцький, С.Балей, А.Ніковський, молоді літературні критики М.Рудницький, Я.Савченко, Д.Загул, В.Бобинський, М.Доленго, Д.Донцов, С.Петлюра, Б.Якубовський, естетики В.Юринець, С.Федчишин. Формалізм (лат. Forma — вигляд, постава, форма) — один із напрямів авангардизму в мистецтві початку XX ст., збірне поняття для характеристики дадаїзму, конструктивізму, кубізму, футуризму, абстракціонізму та ін. течій, що об'єднували митців, котрі надавали особливої уваги формі художнього твору. Мав прихильників у більшості країн Європи і Америки в усіх видах мистецтва, заразом і в художній літературі. Філософською підставою Ф. було вчення І.Канта про незацікавленість естетичного сприйняття і судження. Поширенню Ф. сприяло засилля прагматизму, яке, у свою чергу, породжувало прагнення багатьох митців обстоювати "чистоту" мистецтва, його незалежність від політики, моралі, релігії тощо, хоча деякі з них, скажімо, футуристи, прямо вклинювалися у політичне життя. Прихильники і творці Ф. не вживали цього терміна з негативно оцінним значенням; об'єднувалися у спілки (російське Общество по изучению языка — ОПОЯЗ), видавали журнали (польський "Formisci"), публікували маніфести (Михайль Семенко, "Панфутуризм"; Гео Шкурупій, "Маніфест Marinetti і панфутуризм" — обидва в журналі "Семафор у майбутнє"). Згодом, з другої половини 20-х упродовж десятиліть будь-який експеримент у галузі форми художніх творів догматично трактувався в колишньому СРСР як прояв Ф., і такі твори критикувалися з політичних позицій. В Україні схильні до художнього експерименту поети М.Семенко, Гео Шкурупій, В.Поліщук були знищені фізично, а інші під брутальним тиском відмовилися від "формалістичних" експериментів. Формальні пошуки до 60-х продовжували українські літератори за межами УРСР, цим шляхом пішли деякі шістдесятники, і тільки наприкінці 80-х поновився рух неоавангарду з пильною увагою до експериментування в галузі формотворення.
Завантажити реферат