"Мерцi" - нараз подумав про них Гриць, i його пройняло жахом, кинуло в пiт. I з цiєї хвилини Гриць задумується, чи не краще було б дiтям вмерти, анiж так страждати. Але смерть не приходила. Батько впадає у вiдчай. Любов до дiтей i бажання швидше, за одним разом, покiнчити з крайнiм бiдуванням та з усiма муками, як важкий камiнь, давить груди. Нестерпнi страждання й усвiдомлення безвихiдностi становища примушують Гриця пiдняти руку на рiдних дiтей i приректи себе на страту: "Скажу панам, що не було нiякої ради: анi їсти що, анi в хатi затопити, анi вiпрати, анi голову змити, анi нiц! Я си кари приймаю, бо-м завинив, та й на шибеницю!"
Гриць Летючий - спролетаризований галицький селянин - не пiднявся ще до усвiдомлення необхiдностi активного протесту проти жахливої капiталiстичної дiйсностi. Затурканий, скований ланцюгами, вiн виявив слабкодухiсть. Йому здавалося, що кращий вихiд - смерть. Це зовсiм не означає, що Стефаник виступає проповiдником песимiз му. Навпаки, вiн закликає до енергiйних дiй, до боротьби селянства з капiталiстами. Письменник засуджує капiталiстичний лад, що прирiкає селянство на злиднi та голодну смерть.
Розкриваючи психологiю своїх героїв, зображуючи їхнi почуття i переживання, Стефаник найчастiше вдається до контрастних зiставлень i порiвнянь. У новелi "Новина" нарочитiй зовнiшнiй грубостi Гриця, яка знаходить вияв у його лайливих словах, протиставляється його душевна доброта, батькiвська любов до дiтей.
Глибоко правдивi твори Стефаника звучать як обвинувальний вирок усьому капiталiстичному ладовi. У своїх новелах письменник вiдкрив прагнення трудящих Галичини до соцiального й нацiонального визволення, їхню любов до свого рiдного українського народу.
Чому головний герой новели Василя Стефаника "Новина" викликає суперечливе ставлення до себе?
Новела Василя Стефаника "Новина" має невеликий обсяг, лише двi з половиною сторiнки, прочитав її я дуже швидко. Та вже тривалий час не можу заспокоїтись, серцем вiдiйти вiд неї, бо вона глибоко стривожила мою душу, викликавши суперечливi почуття. Саме, мабуть, через неоднозначнiсть цих почуттiв я раз у раз повертаюсь думками до тих страшних подiй, якi змальовано у новелi. Вони видаються менi виразним вiдбиттям трагедiї українського села кiнця ХIХ - початку ХХ столiття, узагальненням долi багатостраждального народу. "Людський бiль цiдиться крiзь серце моє, як крiзь сито, i ранить до кровi", - писав про себе Стефаник. Саме цей бiль i пронизує кожний рядок, кожне слово "Новини".
Те, що в основу новели покладено дiйсний факт, посилює емоцiйне напруження. Ця обставина примусила мене дуже уважно вчитуватися у текст, аналiзувати подiї, враховуючи кожну деталь. Думаю, саме цi деталi дають змогу сказати все те, що почував автор i його герої: "Їли хлiб на печi . здавалось, що кiстки в лицi потрiскають"; дiвчата не їли, а "глемедали" хлiб, а їхнi "Очi . як слово" - єдине, що мало вагу.
Такi ж художнi деталi розкривають тяжкий психiчний стан батька, що замислив жахливе - вбити рiдних дочок: "Почорнiв", "очi запали всередину", "камiнь давив груди" - цi подробицi досить промовистi. Навiть така деталь: чому очi запали? I влучна, виразна вiдповiдь: бо дивилися не на свiт, а "на той камiнь, що давив груди". Чи не тому менi важко визначити своє ставлення до Гриця Летючого, що заважають (а може, допомагають?) дати йому однозначну характеристику та оцiнку його дiям? Я бачу виснаженого, озлобленого злиденним життям батька, який не може прогодувати власних дiтей. Свої страждання вiн переливає у гнiв, а цей гнiв далi виливає на своїх дiвчаток: кинувши їм кусень хлiба, Гриць потрясає хату страшними прокльонами, якi пронизують серце холодом i страхом. Глибоке спiвчуття до нього змiнюється осудом: хiба дiти виннi, що народилися i хочуть їсти? Та вони не реагували на батьковi крики, бо кусень хлiба забирав усю їхню увагу, "вони привикли". Спочатку серце охоплює жах i жаль, а потiм розумiєш, що дочки вибачали несправедливий гнiв батька, бо розумiли, що не зозла вiн кидає на них тi тяжкi прокляття.
Нарештi пiсля свого страшного висновку "Мерцi!" Гриць наважив ся здiйснити свiй намiр; на його душi стало ще важче. Я вiдчув, як i моє серце охопив страх. Захотiлося зупинити Гриця, застерегти вiд грiха, захистити дiвчаток. Спiвчуття, вiдчай, осуд - все переплелося в моїй душi, що переймалася батькiвськими муками. Можна безлiч разiв засуджувати батькiвський злочин - дiтовбивство, але не можна не рахуватися з тим, що вiдчай керує дiями Гриця: у такий спосiб вiн рятує доньок вiд голодної смертi. Зрозумiло, що не злiсть виносить страшний вирок життю дiвчаток, а скалiчена нестерпним iснуванням батькiвська любов до них.
Однак не погоджується моє серце з таким висновком. Невже нiхто не мiг запобiгти лиховi? За законами християнської моралi тiльки Бог має право розпоряджатися життям людини, дарувати або вiдбирати його. Та, прочитавши "Новину" до кiнця, переконуєшся, що за умов жахливої дiйсностi нехтування цими законами стає зрозумiлим i навiть виправданим.
У цьому i полягає мистецька сила Василя Стефаника - неперевершеного майстра соцiально-психологiчної новели.
Камінний хpест як художній символ тpагізму життя укpаїнського селянина-бідняка в новелі Василя Стефаника "Камінний хpест"
Емігpація. Скільки їх, укpаїнців, живе за коpдоном. Пpотягом 1890-1910 pоків тільки з Галичини виїхало за коpдон 300 тисяч укpаїнців. Цієї теми тоpкалися у своїй твоpчості багато письменників. Та й pозглядалося це питання по-pізному. Бо ж і покидали свою батьківщину люди з pізних пpичин.
У Стефаника в "Кмінному хpесті" емігpація - один з виходів для селян з нестеpпного становища, пошуки кpащої долі. Безземелля, занепад селянських господаpств, загpоза смеpті - це штовхає селян до емігpації. Але й втpата батьківщини для багатьох була pівноцінною смеpті. Так і з'явився камінний хpест на "могилі" живих людей як символ тpагедії у житті укpаїнців.
Hовела "Камінний хpест" - єдиний твіp Василя Стефаника пpисвячений темі емігpації. В основу твоpу покладено спpавжній факт. Односелець письменника, емігpуючи до Канади, поставив на своєму полі камінний хpест. Він і понині стоїть на найвищому пагоpбі в Русові.
Геpой новели Іван Дідух емігpує, піддавшись вимогам дpужини і синів: "Два pоки нічого в хаті не говоpилось, лише Канада та й Канада ."
Іван не тішив себе ніякими ілюзіями. Він пеpеконаний, що Канада - це могила для нього і дpужини.
Так, на гоpб "щонайвищий і щонайгіpший над усе сільське поле", що його отpимав Іван Дідух у спадщину від батьків, на нього витpатив селянин молодечу силу, на ньому скалічився, постаpів і став господаpем. Hе багачем, але свій шматок хліба був. А тепеp, на стаpість літ, господаpство, налагоджене такою катоpжною пpацею і неймовіpними зусиллями, Іван добpовільно залишає. "Ця земля не годна кілько наpода здеpжіти та й кільки біді витpимати", - звучить pозпач у словах селянина.
Завантажити реферат